Софі Періно - Дочка Медічі

що переконала Шарля спершу привезти мене сюди. Однак якщо ми повернемось на вечерю, мені треба розпакувати речі й позбутися дорожнього пилу,— Клод прямує до дверей і, зробивши кілька кроків, зупиняється.— Ви дозволите мені взяти з собою Маргариту?

— Так. Ви добре впливаєте на неї. До того ж, у своєму нинішньому гуморі вона нікому не приносить користі — ані собі, ані нам.

Анжу відходить у бік, пропускаючи нас.

— Немає сенсу бити її; ми вже спробували.

Клод кидає на нього крижаний погляд, після чого шепоче мені:

— Сміливіше.

Ми хутко виходимо на двір, де стоїть її паланкін. Усівшись біля мене, вона каже:

— Готель де Немур.

Мені перехоплює подих.

— Вибачте, що не попередила вас завчасно, але відтоді, як прочитала вашого листа, я твердо впевнена: що швидше ми владнаємо цю справу, то краще. Перш ніж поїхати до Лувру, ми з Шарлем відвідали герцогиню де Немур. Її милість одразу збагнула наш план, але вона боїться, що її сина важко переконати. Зрештою, він дуже рішучий чоловік і звик отримувати те, чого хоче.

— Що ж нового я можу сказати герцогині? Усе це вона вже чула від вас.

— Ви не зрозуміли. Поки я була тут, Шарль поїхав за своїм кузеном.

Генріх! Я зустрінуся з Генріхом у готелі де Немур. Ось до чого я аж ніяк не готова: обговорювати з ним шлюб, який мене вб’є.

Клод має схвильований вигляд.

— Вам вистачить сил побачитися з ним? Гадаю, ніхто не має над ним такої влади, яку маєте ви.

Чи вистачить мені сил? У цю мить я боюсь, що ні. Попри те, що після балу я постійно переконувала себе, що врятую Генріха будь-якою ціною, боюсь, я не зможу відштовхнути його. Я заплющую очі. Боже, молю Вас, дайте мені достатньо сил, аби пожертвувати собою, і зробити цю жахливу, але необхідну річ. В ім’я Вашого Сина, який віддав своє тіло на побиття, а своє життя — заради прощення чужих гріхів, допоможіть мені зректися всіх моїх надій на майбутнє і врятувати коханого.

Коли я розплющую очі, Клод все ще дивиться на мене.

— Розвернути паланкін?

— Ні. Герцог мусить покинути двір і не повертатися, доки не одружиться з принцесою де Порсіан. Лише тоді нашим ворогам доведеться замовкнути. Лише тоді я врятую дорогоцінне мені життя. Якщо потрібна моя допомога, я зроблю все, що в моїх силах.

Вона бере мою руку й цілує її.

— Ви справді маєте серце Валуа або, якщо точніше, серце Медічі.

Здивована, я здогадуюсь, що вона має на увазі: усі знають, що мати здатна робити те, на що інші не здатні; її сила перевищує силу всіх її синів, разом узятих. Невже я успадкувала від неї не лише огидні риси, а й щось корисне?

Коли ми прибуваємо до готелю де Немур, герцогиня вже чекає на нас біля входу. Вона обіймає Клод, а зі мною вітається реверансом. Її погляд насторожений, але я не можу докоряти їй за це. Певно, вона мене ненавидить, адже її сини — це її життя, а з моєї вини на небезпеку наражається найстарший і найулюбленіший із них.

— Шарль уже розмовляє з ним?

— Він не прислухається до наших порад,— каже герцогиня.— Він знає, що потрапив у немилість, і навіть погоджується, що його життя в небезпеці, але відмовляється виправляти ситуацію.

Її милість відводить нас до сусідньої кімнати. Мій зять стоїть руки в боки. Відчинивши двері, ми уриваємо його на півслові. Генріх, який сидить навпроти нього, скоріше виглядає нудьгуючим і роздратованим, ніж переляканим. Побачивши мене, він підхоплюється.

— Маргарито! — його манера вимовляти моє ім’я, світло в його очах... Я не встигла розпочати, а вже почуваюсь розчавленою. Лише кілька кроків, і він опиняється біля мене, обвиває рукою мій стан і пригортає мене жестом заступника, незважаючи на непристойність таких дій.— Ці дурні не розуміють, як я кохаю вас.

— Ми розуміємо,— відповідає Клод.— Але ми також розуміємо, що кохання не зробить вас щасливим і не поверне ваше становище при дворі.

— Король публічно відвернувся від вас, сину,— каже Анна Д’Есте.— Кажуть, незабаром відбудуться перемовини з єретиками. Невже ви бажаєте, аби Лотаринзький дім та Гізи не брали в них участі? — я відчуваю, як Генріх напружується.

— До біса короля і гугенотів!

— Саме цього я й боялася,— наполегливо каже його мати.— Подумайте, якої шкоди ми можемо завдати Франції, якщо впевнені католицькі голоси герцогів Лотаринзьких не лунатимуть на мирних перемовинах. Ви готові пожертвувати душами ваших співвітчизників лише тому, що закохалися до нестями?

— Якщо мої співвітчизники і мій король недостатньо розумні, аби подбати про порятунок власних душ, чому я мушу цим перейматися? Я віддано виконував свій обов’язок перед усіма. Але замість винагороди отримав приниження. Віднині я відмовляюсь бути вірним підданим його величності.

Попри те, що нас у кімнаті лише п’ятеро, Анна Д’Есте та моя сестра знервовано озираються, почувши ці слова.

— Від ваших амбіцій ви теж відмовляєтесь? — запитує мати Генріха.— Вас задовольнить життя людини зі знищеною репутацією? Ви ладні відкинути все, що ваш батько здобув для нашої родини, й жити — якщо вам дозволять жити — у Жуанвілі, забутий усіма?

Мій коханий здригається, наче йому дали ляпаса. На якусь мить здається, що він відпустить мене, але потім його пальці знову стискаються.

— Я впевнений, це не зайшло так далеко,— він намагається засміятися, але марно.— Або, принаймні, триватиме недовго.

— Ваша високосте,— звертається до