Софі Періно - Дочка Медічі

варто поступатися. Витираючи сльози обома руками, я підводжусь і питаю:

— Це схоже на відчуття, коли ви зазнаєте поразки й покидаєте поле бою?

— Так,— ствердно киває він.— Як виявилося, ми не змогли перемогти сьогодні, але краще гідно здатися, ніж благати про милість, у якій нам відмовлено.

Тримаючись за руки, ми виходимо з високо піднятими головами. Але мене все одно мучить думка: «Чому ж ніхто не зглянувся над нами — ані наш король, ані наш Бог?»

Частина третя

Смерть не має друзів...

Глава 14
Березень 1571 — Париж, Франція

 апніть завіси. Я не вставатиму.

Жийона прямує до вікна, але Генрієта зупиняє її. Моя подруга рішуче наближається до ліжка, де я лежу, відкинувшись на стінку.

— Годі вже! — вона трясе мене за плечі.— Стільки місяців ви марнієте і втрачаєте сили!

Я знаю, що це правда, але мовчу. Здається, така реакція розлючує її сильніше.

— На королівській шлюбній церемонії у Мезьєрі ви були присутні лише тілом. У Блуа ви тинялися, наче привид,— Генрієтта відпускає мене, і я падаю на подушки; вона береться в боки.— Нарешті ми повертаємось до Парижа. І що? Усе місто веселиться, крім вас!

Знизавши плечима, я заплющую очі.

— Сьогодні ви встанете з ліжка й засліпите всіх вашою красою.

— Навіщо?

— А чом би й ні? — задирливо відрізає моя подруга.

Під заплющеними повіками мої очі наливаються сльозами.

— Ви знаєте чому.

— Тому що герцог де Гіз уже півроку, як одружений, і весь цей час не з’являвся при дворі? Якщо ви не помітили, він повернувся два дні тому, аби бути присутнім на коронації дружини його величності.

Жорстокі слова Генрієтти змушують мене широко розплющити очі, унаслідок чого сльози, які весь цей час накопичувалися, ринули потоком.

Вона сердито хитає головою.

— Його присутність завдала вам таких страждань? Ви не звернули увагу, що, попри багатозначні погляди у ваш бік, він має квітучий вигляд? Натомість ви — лише тінь тієї принцеси, у яку він колись закохався.

Я різко випростовуюсь.

— Я впевнена, що Генріх очікував побачити мене такою,— випалюю я.— Це ознака люблячого, відданого серця. Чому ви не поважаєте мої почуття?

— Поважати жінку, яка цілком віддалася горю й відмовилася від усіх задоволень у тому віці, коли треба особливо насолоджуватися життям? Ви схожі на безпомічний листок, який покірно пливе вируючою Сеною. Опануйте себе!

— Я пливу за течією, бо нічого не можу вдіяти. Я лише частина угоди, яку пропонують тому чи іншому нареченому залежно від інтересів корони. У минулому я змирилася з цим, але...

Я замовкаю, згадуючи жахливий день весілля мого коханого. Те весілля більше нагадувало похорон — мій власний. Я спромоглася дочекатися кінця церемонії й дуже раділа, коли ми покинули готель де Гіз. Хіба ж могла я передбачити, що найжорстокіший удар долі попереду?

Коли ми дісталися Лувру, секретар його величності приніс листа з Португалії. Дон Себастьян заявив, що він надто молодий для шлюбу, а я можу не поспішати із заміжжям. Сльози, які я надлюдськими зусиллями стримувала цілий день, полилися бурхливим потоком. Не тому, що я хотіла вийти заміж за дона Себастьяна, а тому, що він мав би хотіти мене, він або будь-хто інший. У сімнадцять років я була найвродливішою жінкою Франції, але від моєї руки тричі відмовлялися. Дуже болісний удар для мого серця. Проте від наступного удару моє серце ледве не зупинилося. Поки я плакала, затуливши обличчя руками, мати та його величність оголосили, що з доном Себастьяном покінчено. Натомість моєю рукою скористаються як печаткою для закріплення Сен-Жерменського миру й таким чином нерозривно поєднають католицьку та протестантську гілки нашого роду, віддавши мене заміж за Генріха де Бурбон, принца Наваррського. Тобто за мого кузена, неохайного, невихованого, надокучливого мужлая, персонажа з мого дитинства. За відомого єретика.

— Але що? — визивно каже Генрієтта.— Ви нещасливі. Вам відмовили в тому, чого бажало ваше серце. Як вам боротися з цим? Всі жінки — лише маріонетки в руках родичів, ними торгують, їх штовхають у потрібне ліжко задля сімейної вигоди. Я теж не стала винятком. Однак ви не бачили, щоб я плакала й чекала, поки моя краса зів’яне. Я — герцогиня де Невер, і не тільки за шлюбом, а за власним правом. Я маю гроші, я маю привабливу зовнішність, я маю кохання, причому на моїх умовах. Моя зброя в битві з долею — жити, як мені заманеться. Ви мусите опанувати себе й учинити так само. Ви хочете Гіза у своєму ліжку. Візьміть його. Він чоловік іншої жінки. Якщо конкретніше, моєї сестри. Ви будете дружиною іншого чоловіка, можливо, принца Наваррського. Але це полегшує справу.

— Полегшує? — обурююсь я.— Як може шлюб із єретиком полегшити щось?

Генрієтта нахиляється до мене.

— За ким стежать більше — за дівчиною чи заміжньою жінкою? Звісно, за дівчиною. Вам це відомо з власного досвіду. Коли ви станете принцесою Наваррською, хто знатиме, який саме дворянин змушує вас стогнати й пітніти — законний чоловік чи коханець? Якщо вас не спіймають на гарячому, ніхто.

Несподівана думка. На якусь мить я приголомшена, але водночас відчуваю, як розвіюється оціпеніння, що не відпускало мене з жовтня минулого року.

— Ви