Марина та Сергій Дяченко - Печера

Вона знову заплакала — тепер без сліз.

Треба було щось сказати публіці — про дебюти, про молодих акторів, але Раман знав, що не вичавить зараз і слова. Завіса закрилася й розкрилася знову, й закрилася знову, і знову, і ще…

Публіка з ногами вилазила на сидіння. Звідкись притягли кошик квітів — хоч Раман людською мовою просив не приносити квітів на ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОГІН!..

Це прем’єра, сказав він собі сухо. І підняв очі — туди, де в бельетажі стояли, аплодуючи, люди у вишуканих темних костюмах.

— Касета?!

Паула схопила його мертвою хваткою за рукав. Потім випустила; сказала, чомусь дивлячись униз:

— Так.

— Що «так»?

— Це… — вона підняла очі, і він побачив, що вони червоні. Це… так. Це… краще, ніж «Дівчинка й ворони».

У нього не було часу, щоб оцінити її комплімент.

— Касету!..

— Її ж перегнати… вона ж…

— Касету, мені, зараз.

Оператор, високий хлопець на ім’я, здається, Сава, здивовано підняв брови:

— Касета — власність телестудії.

— А вистава — моя власність! — гаркнув Раман, одночасно струшуючи з плеча й рукавів чиїсь настирні, спраглі спілкування руки. — Касету — або я вам камеру розіб’ю!!

Напевно, на Рамановому обличчі читалася ця його готовність не тільки камеру, але й самого Саву розмазати по стіні; хлопець моргнув і невдоволено подивився на Паулу:

— Віддати? Ви так домовлялися?

— Віддай, — сказала Паула швидко. — Ми потім візьмемо й переженемо.

Хлопець знизав плечима.

Вони стояли в центрі людського виру, вони були центром його, бо до Ковича лізли й перли з усіх боків, простягали долоні й мікрофони, і якісь квіти, і якісь слова; взявши в руки масивну професійну касету, Раман якось одразу зрозумів, що Паула має рацію, що ця касета не влізе у звичайний магнітофон, що її треба терміново розмножити, перегнати…

Він конвульсивно озирнувся, ніби боявся побачити за спиною неуважне й доброзичливе обличчя пана Тритана Тодіна.

Та боявся він даремно. На обличчях, які його оточували, були захват, обурення, благоговіння, навіть страх; жодного неуважного ввічливого обличчя.

Очевидно, люди з такими обличчями зараз розсаджуються по машинах. Щоб в офісі Триглава, у спокійній обстановці, досхочу поосуджувати суспільну мораль.

Розділ одинадцятий

Коло ганку охоронець, який привіз Паулу з театру, передав її з рук у руки іншому — тому, що наглядав за будинком. Паула пройшла до себе, на ходу стягуючи одяг, здуваючи пасемця волосся, щоб не падали на очі; ванна наповнилася за п’ять хвилин, Паула бухнулась у воду, безжально забризкавши кахельну підлогу водою та піною.

Її тіло було гаряче й легке. Усе життя здавалося яскравою, безтурботною плямою посередині строкатої палітри, і, дивлячись на власні білі коліна, які круглими острівцями здіймалися над водою, Паула думала про море, пальми та далекі береги.

Потім їй узагалі перехотілося думати. Усякі думки втратили свій сенс — вона була по вуха сповнена ВІДЧУТТІВ.

Чому вистава з трагічним фіналом — дійство, яке змусило її боятися й плакати, — чому вона лишила по собі такий світлий, щасливий спогад? Леткий шлейф у пам’яті? Бажання любити?

Їй захотілося, щоб скоріше повернувся Тритан.

/й цілком щиро цього захотілося, проте з цієї миті її існування втратило колишню безтурботність. Вона вилізла з ванни, насухо витерлася Тритановим картатим рушником, накинула халат і пройшла в кімнату, до телефону.

У кабінеті Ковича ніхто не брав слухавки. На мить Паулі захотілось опинитися там — у театрі, де за традицією накрито столи, де святкують колосальний дебют, де всі щасливі й Падають від утоми…

Вона набрала Тританів робочий телефон. Чемна дівчина — цікаво, що дівчата весь час міняються, — повідомила їй, що пан Тодін на нараді.

Паула подзвонила Стефані й почала докладно розповідати їй про прем’єру, але якраз у цю мить десь на задньому плані заверещав Митик, і Стефана теж закричала, обіцяючи віддати сина мавпам на виховання, і розмову довелося перервати з технічних причин…

Потім вона задрімала на дивані, підібгавши під себе босі ноги.

Тритан повернувся в сутінках. Тритан постояв у дверях, не вмикаючи світла, Паула прокинулася від самої його присутності.

— Це ти?

Він нарешті клацнув вимикачем, і Паула побачила його обличчя.

І рвучко сіла на дивані.

* * *

Раман заборонив святкувати генеральний прогін як прем’єру. Завтра, сказав він завідувачеві трупи, активістові всіляких свят та відзначань. Урочистість буде завтра, сьогодні звичайний робочий момент…

Зауважень він робити не став. Подякував усім, ще раз поцілував Ліцу й поїхав додому.

Бо сидіти в кабінеті й прислухатися до телефону в нього не було сили. Якщо він знадобиться — знайдуть і вдома…

У спальні ледь чутно пахло Ліциними парфумами. У кімнаті шарами лежала неторкана пилюка; Раман сів у крісло й поклав на стіл перед собою громіздку тригодинну касету.

Можливо, в нього манія переслідування? Можливо, нічого не станеться, єгер Тодін досхочу натішиться його сіпанням і завтра з’явиться поздоровити з прем’єрою?

Не бреши собі, сказав тверезий і байдужий внутрішній голос. Треба було дати людям відсвяткувати СЬОГОДНІ…

Він раптом зрозумів, що не сидить у кріслі — стоїть посеред кімнати, стискаючи в руках касету, і що руки трясуться.

Він таки зробив у житті щось, варте чиєїсь ненависті й чийогось страху. Зміг. Бо сам акт перегляду вистави комісією — ознака непевності, слабкості й страху.

Вони бояться Паули, бо вона самим фактом свого існування загрожує зруйнувати усталений світ.

Тепер вони ненавидять його, Рамана, бо він уміє зробити те саме, але тільки фактом своєї роботи… своєї, красиво кажучи, творчості…

Дурниці, сказав тверезий внутрішній голос. Ти нічого не хотів руйнувати. Ти нікому не прагнув допекти. Ти хотів просто голосно сказати про те, що тебе мучить…

Різко задзвонив телефон. Раман здригнувся, майже фізично відчуваючи, як значна частина його волосся втрачає колір, стаючи блякло-білою, старечою.

Дзвонила колишня дружина. У програмі новин передавали про якусь виставу — чи можна хлопчикові сходити в найближчі вихідні? Усе-таки краще, ніж тинятися по вулицях або ганяти у дворі м’яча…

Він стримався й пообіцяв їй контрамарочку. Люб’язно закруглив розмову й поклав слухавку — поряд з телефоном.

Нехай його номер відповідає короткими гудками. Ще хоч півгодини…

Від кого ти ховаєшся, спитав тверезий внутрішній голос.

Раман йому не відповів.

* * *

Він стояв у дверях так довго, що їй стало холодно. Вона щільніше загорнула халат, сказала, дивлячись у колись смагляве, а тепер просто почорніле, як хмара, лице:

— Заходь…

Тритан не зрушив з місця.

Паула нерішуче опустила ногу з дивана:

— Щось сталося?

— Нічого, — відповів він зненацька спокійно. — Нічого особливого.

— Я спала, —