Марина та Сергій Дяченко - Печера

на шлюбне ложе, і тільки Паула знала в цю мить про її майбутню долю. Відчуття СПРАВЖНОСТІ було таке сильне, що Паула ледве стрималась, щоб не зірватися з місця, мов першокласниця в Дитячому театрі, не кинутись на сцену з криком: не спи! Не дозволяй собі заснути, ти потрапиш у Печеру!..

Потім мана розвіялась, і Паула подумала відчужено й холодно: якщо після всього цього тут влаштують ляльковий театр, якщо в епізоді про Печеру винесуть на сцену муляжі… Чи надінуть маски…

А ЯК можна показати на сцені Печеру?!

Зміна світла. Музика, неголосна, але така, що аж мороз продирає по спині; сором’язливий юнак-заїка, в одязі з самих тільки прозорих покривал, раптом вигинається так, як нездатне вигинатися людське тіло, злітає хвилею, беззвучно перевертається в повітрі, завмирає, витягтись, стоячи на одній руці; дівчина сміється.

Дівчина сміється, світло повільно тане, і в темряві лишається тільки цей сміх.

Дівчина сміється про першу шлюбну ніч. Дівчина сміється про те, про що кожен знає по-своєму, а хто не знає — той думає, і теж по-своєму, всі розуміють, що про це можна говорити чи мовчати, але що про це можна сміятися?!

Пауза. Тиша.

Оплески.

Так буває — хтось перший почав, чи почали одночасно в кількох місцях, а тепер люди плескають і плескають у долоні, виливаючи нагромаджену напругу, захоплюючись, дякуючи…

Паула перевела дух. Вистава завмерла, перечікуючи бурхливу глядацьку реакцію; темрява й тиша затягувалися. Двадцять секунд… Тридцять…

Щось пробурмотів оператор Сава.

І Паула побачила, що темрява на сцені — ось уже цілу мить як ніяка не темрява. Що на полотнищах, які хвилями спадають з колосників, грають, переливаються зеленкуваті візерунки лишайників.

Останній розгублений оплеск — і легкий вітер, бо всі, хто бачив ЦЕ, одночасно втягли в себе пропахле пилом повітря.

Паула примружилась.

Високо в темряві над сценою і над залом кружляли, крутилися спіралями рої вогненних жуків. Звідкілясь здалеку чулось, як тече по жолобках вода; Паула стислася в грудку, вчепившись у бильця й повторюючи собі, що це тільки видимість, видимість, театр.

Обриси лишайників проступили на стінах залу, на оксамиті лож, на спинках крісел. Дедалі сміливіше текла вода; Паулі здавалося, що червона килимова доріжка потріскує під ногами, наче висохлий мох. Вірю, беззвучно повторювала вона пересохлими губами. Ну годі вже, вірю, вірю, годі…

Швидко простукали чиїсь кроки. Відчинилися й зачинилися вхідні двері; втікача ніхто не переслідував. Усі дивилися на сцену, де на важких бурульках сталактитів мінилися відблиски води.

Важкий подих звіра — не дрібного, проте й не великого. Біла тінь, що мигнула в далекому темному кутку.

Прогуркотіло, обсипаючись, каміння. Стихає луна; Паула мимоволі напружила вуха, намагаючись зрозуміти, скільки переходів ведуть із залу і чи є провали та тріщини.

Шлюбне ревіння барбака — далеко, не страшно…

Луна.

Знову біла тінь; танок жуків під стелею. Запах води й цвілі.

Важкий подих.

І — перекриває одночасно все, гасячи собою і воду, й лишайники, і жуків, — миттєва чорна тінь, тінь саага. Злякані зойки в залі.

Дихання уривається. Але й тіні вже нема — як і раніше спалахують відблиски води, як і раніше виписують свої спіралі жуки, зеленкувато світяться лишайники…

Паула відчула, як відливає кров з лиця. Як німіють у темряві щоки.

Прямо під сталактитом лежав, підставивши біле чоло водяним відблискам, юнак-заїка, у білій прозорій сорочці, і тонку шию його охоплювала петля яскраво-червоного шарфа. Шовковий шарф стелився майже через усю сцену — червоний блискучий потік…

Пауза нестерпна, млосна.

З темряви вийшов, волочачи за собою канчука, чорний чоловік з обличчям, закритим чорною маскою.

Зупинився над тілом юнака. Паула, а з нею і весь зал бачили, як байдуже блискають гострі очі в прорізах тканини. Єгер постояв хвилину, а потім рушив, так само повільно, волочачи за собою канчука, й канчук протягся по тілу юнака, наче перекреслюючи його, як сита, вдоволена змія.

Раман стояв за лаштунками. Він не знав, що відбувалося в залі, зараз йому не хотілося цього знати. Він дивився, як Ліца ридає над тілом загиблого чоловіка.

Він знав, що думає в цю мить Алеріш, чиє розслаблене тіло з червоним шарфом на шиї лежить зараз в обіймах Ліци. Він думає: от і все. Відпрацював, відіграв; бідний Алеріш, він хвилювався дужче за всіх, він боявся заїкатись — і заїкався більше, ніж завжди…

Раман знав, що так буде.

Зараз він стояв і дивився, як по Ліциних щоках котяться справжні сльози. Якщо покуштувати на смак — вони будуть гіркі, ще цілу годину після вистави Ліца проживе в апатії, вичавлена, мов лимон, позбавлена емоцій…

Остання хвилина.

Музика, від якої в нього, Рамана, щоразу холонуть долоні. Фінал; незворушний ведучий за сценою схиляється до свого мікрофона й пошепки командує: «Завіса…»

Оксамитові полотнища з’їжджаються.

Ось геть мала щілина лишилася… Ось… завіса зімкнулась, наче губи.

Виставу закінчено.

Раман перевів дух.

У залі тривала могильна тиша. Занадто довго, здається, вже минуло хвилин десять…

Його актори стояли за лаштунками, бліді й мовчазні. Атласні камзоли, розкішні, якщо дивитися із залу, здавалися зараз пітними й м’ятими. І заплямованими гримом.

Кожного з них просто зараз можна поздоровляти з дебютом. Проте ніхто не спішить радіти — всі дивляться на Ковича, а зал за непевною стіною завіси мовчить…

Раман пройшов на сцену, до завмерлої, заціпенілої Ліци, до Алеріша, який трохи піднявся на лікті; на вилиці в хлопця кровоточило садно. Коли це він устиг упасти?..

Він обійняв їх, обійняв двома руками — у цю саму мить зал заволав так, що навіть незворушний ведучий здивовано підняв голову.

Оплески. Свист. Крики «Браво», крики «Слава», крики «Не можна», «Ганьба»… Раман піймав питальний погляд ведучого і кивнув, і ведучий щось неголосно буркнув у мікрофон, і завіса почала розходитись, і перші, кого побачив Кович у буйному, радісному, обуреному, вилізлому зі шкури залі, були високий хлопець з телекамерою і Паула Німробець, непорушна серед бурі, її раз у раз закривали чиїсь спини — нерухому, заціпенілу Паулу.

Прожектори сліпили, не даючи до ладу роздивитися, що відбувається в залі; він стояв посеред сцени, Ліца висіла на ньому, мов проколота повітряна кулька, Алеріш спирався на його лікоть — у якусь мить Раманові здалося, що все це — і портал, і лаштунки, й колосники, й сам дах — висять на ньому, тримаються на ньому, аби не впасти…

Алеріш смикав край червоного шовкового шарфа й намагався зобразити усмішку — хоч Раман суворо втокмачував йому, що всміхатися під час поклону не потрібно, навіть небажано…

— От і все, — сказав