Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

мода, звичайно, але й у недоносках ходити більше не було потреби. У перукарні напроти універмагу їй зробили стрижку каре. Домовляючись із молоденькою перукаркою, Сашка згадала Валеру, який учився на третьому курсі, коли вона тільки прийшла в інститут: «Тобі стрижку каре і помаду яскравішу…» Де тепер Валера, хто й чого його навчає?

Вона підфарбувала губи карамельно-рожевою помадою і вирішила, що загалом задоволена своєю зовнішністю. Дім Дімич, який завжди ставився до Сашки зі стриманою симпатією, тепер начебто вперше побачив її; то вимогливий і навіть крикливий, то розгублений і незадоволений собою, він приділяв Сашці більше уваги, ніж решті дівчат групи.

Сашка відповідала на його ентузіазм привітною байдужістю.

У квартирної хазяйки на першому поверсі був телефон. За невеличку платню вона могла дзвонити додому, коли заманеться, й не ходити для цього на пошту, не сидіти в черзі.

— Ма, привіт! Це я!

Сашка відразу клала слухавку, якщо на дзвінок відповідав Валентин. Після кількох разів мама розкусила нехитрий фокус.

— Ти з Валею що, говорити не хочеш?

— Чому?

— Та припини. Не хочеш — не треба. Твоя справа.

— Я… тут зв’язок поганий.

— Зрозуміло.

— Як у вас там справи? Як малий почувається?

— Добре.

— Усе нормально?

— Нормально, авжеж. А в тебе?

— І в мене нормально… Ну, бувай.

— Усього найкращого.

Попервах після таких розмов Сашка впадала в депресію і навіть плакала. Звістки про те, що дитина здорова, щоразу трішки полегшували камінь на її душі. Але тон, яким із нею говорила мама, був зовсім убивчий. Відсторонений, чужий.

Настав квітень. Мама пом’якшала. Навіть кілька разів сама подзвонила хазяйці й попросила покликати Сашку. Телефонувала мама вечорами, саме тоді, коли Сашка сиділа над активатором. Виринати з роботи було так неприємно й тяжко, що вона попросила не кликати її до телефону.

— Ма, я сама дзвонитиму. Тут просто незручно… розумієш…

— Гаразд. Чекаю на дзвінок.

Що не день теплішало. З ранку до вечора в синьому небі над Торпою сяяло сонце. Сашка блукала сама, але в гарному настрої і одного разу, повертаючись додому, зустріла Дениса М’ясковського.

Той чекав на неї біля ґанку з левами. Очевидячки, чекав. Неуважно гладив по морді того з кам’яних стражів, який здавався веселим.

— Привіт. Ти до мене?

— Ні. У мене вікно між двома індивідуальними… Вирішив прогулятися.

— Ну гуляй. — Сашка витягла з сумки світлого ключа з важкою борідкою.

— Стривай. На два слова.

Сашка озирнулася на нього.

Денис за останні місяці обріс бородою, не дуже густою, але кучерявенькою. Борода прикривала його м’яке підборіддя, й він здавався старшим і більш мужнім.

— Костя пішов від Женьки.

— Що?

— Пішов, тепер у мене живе. Ось уже три дні. А ти нічого не помітила.

— А чому я повинна помічати?

— Тебе взагалі в інституті не видно, — начебто не чуючи її, провадив Денис.

— Правда? Ніхто не скаржиться. Ніхто з викладачів, я маю на увазі.

Денис похитав головою.

— Ти розумієш, про що я. Женька лютує, всіх наших дівчат налаштувала проти Костика. Ліза… для неї прізвище Коженников — уже вирок. А ти пішла, сховалася… начебто й не на нашому курсі.

— А до чого тут я?

— Усі знають, що ти саме «до того».

— Ось що, — Сашка миттєво спалахнула, — я з дитинства не привчена лізти в чужі сімейні чвари. Чоловік та жінка — одна спілка, пересплять — помиряться. Так і передай своєму другові.

Вона зійшла на ґанок і згадала — тут, на цьому ж ґанку він стояв! — Фарита Коженникова. «Чи не нам знати ціну слів?»

— Деню, стривай… Я бовкнула зайве.

Денис, який уже відійшов на кілька кроків, озирнувся.

— Ти чесно думаєш, що це він мене до тебе послав?

— Ні.

— Просто, це… Йому погано. Женьці добре — вона своєю образою харчується, мов павук. А Костя влип… Розумієш?

— Розумію. — Сашка зважила на долоні ключа. — Але допомогти зараз нічим не можу. Зрозумій і ти.

Денис переступив з ноги на ногу.

— Ясно, — сказав із гіркотою. — Ти завтра будеш на англійській?

— Швидше за все, ні.

— Ясно. Ну, бувай, я пішов.

— Привіт.

* * *

Сашка піднялась до себе, не заварила, як звичайно, чаю, не скинула навіть плаща — надягла навушники. Сіла біля вікна, поставила останній диск Стерха. Плеєр працював від мережі — коли Сашці набридло морочитися з батарейками, вона купила зарядний пристрій.

У зошиті, куди вона записувала завдання, проти сьогоднішнього числа стояли номери сімнадцять і вісімнадцять. Сашка сплела пальці, відкинулася на спинку крісла й заплющила очі. І вперше за багато днів зрозуміла, що тиша і те, що входить у її свідомість разом із нею, б’ються об скляну стіну.

Клятий Денис зі своїми новинами. Навіть замружившись, Сашка все одно бачила й квітковий ящик, у якому зеленіла розсада, й вулицю Сакко і Ванцетті, й вогні ліхтарів, які народжувалися в півмороку.

Якби вони не були однокурсниками — давно забули б одне про одного. У всякому разі, Сашка постаралася б забути про Костине існування так твердо, як тільки можна забути людину, якій врятували життя. Не водити ж вічно танки навколо однієї й тієї самої вульгарної байки: хлопчик дівчинку любив, а вона йому не дала…

«Вони помиряться, — думала Сашка майже зі співчуттям. — Вони будуть і далі разом нести своє випадкове сімейне ярмо. Мало хіба таких подружніх пар?»

Сімнадцятий трек закінчувався й починався спочатку. І знову. Ліхтарі на вулиці розгоралися яскравіше, стихли кроки й приглушені розмови, згасли вікна в будинку навпроти. Сашка сиділа, мов колода в навушниках, і дедалі більше розуміла, що завтра вона вперше за тривалий час з’явиться на заняття до Стерха з невиконаним завданням.

Хлопчик дівчинку любив…

Сашка відчула вже забуту нудоту. Пішла у ванну, схилилася над раковиною, але нудота відступила так само несподівано, як і накотилася. Чи значить це, що ще не всі несказані слова перетворилися на золото? Чи значить це, що в Сашки є шанс?

Стій.

Вимкнула плеєр, зняла навушники, знову сіла за стіл. Поклала перед собою аркуш. По пам’яті, не заглядаючи в активатор, намалювала знак «прихильність». Зверху, не відриваючи руки, нанесла «творення». Портнов учив її розпізнавати й складати знаки; Стерх натякав, що в майбутньому, курсі на четвертому, Сашка навчиться виявляти знаки, й тоді впритул наблизиться до своєї професійної досконалості…

Перед нею на папері лежав знак, який існував у трьох вимірах — на площині! — і розвивався в часі. Удруге в Сашчиному житті в неї вийшла така картинка. Але теперішній символ не було вписано в коло, як «слово», котре вона склала колись за завданням Портнова.