Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

— Проекція волі на ділянку її додатка.

— А що таке ви? Замислювалися колись?

— Людина.

— Друга спроба.

— Студентка. Об’єкт для ваших садистських експериментів.

Портнов раптом розсміявся. Він сміявся ще рідше, ніж впадав у розгубленість, і Сашка впевнилася: щось тут не так.

— Вам пропонуватимуть аспірантуру. Десять разів подумайте. Якщо ви справді те, чим тепер здаєтеся, вам належить дуже критично ставитися до пропозицій. Навіть привабливих.

— Але я ще другого курсу не скінчила, — сказала Сашка невпевнено.

— Саме так… Саме так, Самохіна. — Портнов тріумфально посміхнувся. — Добре, підказую: ви — те, що сидить зараз переді мною, біологічне створіння з невміло підведеними очима… це проекція. Проекція чого?

— Що вам до моїх очей?!

— Я запитую — проекція чого?

— Ідеї? — припустила Сашка. — Цього… ейдоса?

Портнов ще тріумфальніше посміхнувся.

— Ідіть. Гуляйте до шостої. На завтра відпрацюйте схему на сторінці вісім.

* * *

Смеркло. Одночасно з темрявою прийшла відлига. Вітер носив запахи землі й води. Сашка стояла посеред вулиці Сакко і Ванцетті з піднятим до неба обличчям і слухала, як шелестять струмки під осілими шарами снігу.

У минулі кілька днів умістилося надто багато. Вона встигла навчитися літати. Відняти одяг у першокурсниці. Посваритися й помиритися зі Стерхом. Побачити уривок свого майбутнього. Поговорити з Коженниковим про Костю. Обпекти руку… До речі, опік, якого вона спочатку не помічала, болів дедалі дужче.

Сашка зачерпнула снігу зі спинки чавунної лави. Приклала до руки. Сьогодні на вечір була запланована робота, багато роботи, але думка про бутерброд із ковбасою, котра з’явилася один раз, тепер не бажала полишати.

Повз неї пройшли дівчата з групи «Б», однокурсниці Оксани. Зарипіли на всю вулицю двері — в кафе-підвалі напроти інституту горіло світло, хтось сміявся, працювало радіо…

Сашка перетнула вулицю. Спустилася на п’ять сходинок. Відчинила двері й увійшла.

— Добрий день. Мені бутерброд із докторською… і каву. І томатний сік, будь ласка.

За дерев’яними столами сиділи, курили, розмовляли о цій порі здебільшого першокурсники. Сашка побачила Іру, ту саму, чиї штани й светр носила вчора й сьогодні. Дівчинка щось палко розповідала, схиливши голову, а поруч, так само схилившись до неї, сидів Єгор.

Сашка підійшла, несучи перед собою маленьку тацю. Іра помітила Сашку перша й замовкла, начебто проковтнула гумову грушу.

Єгор озирнувся.

— Привіт, — сказала Сашка. — Можна, я тут присяду?

— Сідай, — хрипкувато сказав він. — Тільки ми вже йдемо, знаєш.

— Не кваптеся, — Сашка виразно глянула на лише надкушені тістечка на столі, на повні чашки ще гарячого чаю. — Не кваптеся, мені треба дещо вам сказати.

Іра мовчала. Сашка з подивом побачила, що дівчинка боїться — справді боїться, не на жарт.

— Подивися на мене, — м’яко сказала Сашка, звертаючись до Єгора. — Чого відвертаєшся?

Той неохоче підвів погляд. «Тут затемно, — подумала Сашка. — Якби я могла, як Портнов і Стерх, пускати в очі людям сонячні зайчики і в їхньому світлі бачити внутрішній світ співрозмовника…»

Єгор відсахнувся.

— Чого ти так дивишся? Просто… як…

— Як хто?

Єгор мовчав.

— Слухайте мене обоє, — сказала Сашка, ледь посміхаючись. — Зараз у вас другий семестр. За кілька тижнів почнеться деструкція… Так вони це називають. Ви розпадетеся на частини… зсередини і будете здатні думати тільки про те, що перед очима. Не залишиться ні любові, ні страху, ні інших дрібниць, які відволікають від справи. Це не те щоб неприємно… це дивно. А потім, якщо ви будете добре вчитися… А будете, куди ви подінетеся… Ви складетеся наново. І станете вже трішки іншими. І тоді, на другому курсі, коли у вас почнеться введення в практику… Тоді ти згадаєш мої слова, Єгоре. І зрозумієш… Щось зрозумієш, тільки я про це, швидше за все, вже не дізнаюся.

Єгор з Ірою дивилися на неї з роззявленими ротами. Сашка зі смаком відкусила бутерброд.

— Та ви їжте… Чай холоне. Я вам від душі бажаю щастя. Не ображайся, Іро, штани й светра я тобі поверну… потім.

Вони мовчки дивилися, як вона їсть. Сашка випила свій сік, допила каву, промокнула губи серветкою й підвелася.

— Бувайте, братці. Згадуйте незлим-тихим.

— Ти не зрозуміла… — почав Єгор.

— Ти лижі так і не купив?

Єгор мовчав.

— Шкода, — сказала Сашка. — Уже зима закінчується… Ну, я пішла.

Здається, вони й далі дивилися їй услід, навіть коли двері за нею зачинилися.

* * *

Настала весна.

По Торпі текли струмки, зміїлися серед кругляків, і в глибоких калюжах спочивали розмоклі кораблики. Сашчине життя змінилося повністю; можливість самотньо жити в своїй квартирі, сидіти вечорами за столом-конторкою і читати, перечитувати, просто думати в тиші, дивлячись, як горять ліхтарі на вулиці Сакко і Ванцетті, варта була багато чого, і Сашка високо цінувала свій новий статус.

Вона не ходила на лекції — для неї було складено індивідуальний розклад. Сашка спала до десятої ранку, потім пила каву, заварюючи її тут-таки, у своїй мансарді, на маленькій електроплитці. Потім розгортала зошита, де Портнов розписав для неї завдання, і бралася до роботи.

Спершу — текстовий модуль. Як Сашка не силкувалася — жоден із «змістів», які випадково з’явилися їй під час роботи, не міг претендувати на роль «фрагмента ймовірного майбутнього». Далі — понятійний активатор. Портнов вимагав, щоб Сашка опрацьовувала його письмово, тобто витягала в один ланцюжок усі доступні їй послідовності та зв’язки. До дванадцятої рядки починали зливатися в неї перед очима; дрібно списані аркуші зошита переставали гнутися, і, нахиляючись до них, можна було відчути ніжний запах пасти, якою заправляють кулькові стрижні. Сашка вдихала цей запах і, посміхаючись, думала про найбільшу гармонію світобудови, про красу логічних послідовностей і золотих іскринок випадків, які з’являються раптово, нізвідки, щоб освітлити — відтінити, підкреслити — нескінченну точність і правильність інформаційної картини світу.

Потім вона йшла гуляти містом Торпою. Перехожі дивилися на неї — хто з подивом, хто з побоюванням, хто з жадібною цікавістю. Незабаром Сашка звикла до цих поглядів і перестала їх помічати.

Річка вийшла з берегів і знесла дерев’яний місток. Вилупилося листя з бруньок. Сакко і Ванцетті стояла, обгорнута зеленим липовим димом.

Першокурсники натикалися на одвірки, силкуючись пройти у двері. Збоку це мало кумедний і водночас моторошний вигляд.

Сашка записувала завдання в особливий зошит — щоб не помилитися і випадково не зробити зайвого. Портнов, як і раніше, не дозволяв їй самостійно працювати зі словником — Сашка допадалася до книги тільки на заняттях, під його особистим наглядом.

Вона давно повернула светра й штани Ірі. Підвищена стипендія дала їй можливість прикупити дещо в місцевому універмазі — не висока