Тетяна Барматті - Фея - Повелителька часу, Тетяна Барматті

Розділ 33 – Повернення в минуле.

Дійшовши до земель людей, Міара зупинилася, ніяково подивившись на доньку, яка не відводила від неї свого уважного погляду. Ця подорож багато чого змінила в їхніх стосунках, чому вона була щиро рада. Але, звісно ж, минулі помилки це ніяк не виправить. Вона втратила надто багато часу у своєму болю. Найкращі роки Ліри минули без неї, найріднішої для неї істоти. І це, безумовно, ніяк не змінити.

– Я хочу знайти твого батька, – зізналася відверто Міара, відвівши погляд.

Якщо не брехати, то їй здавалося, що вона знову підводить Ліру. Замість того, щоб повернутися до лісу фей, розповісти про все, вона кидає Ліру сам на сам зі старійшинами. І те, що переговори з драконами, завдяки Нілі, яка вирішила залишитися на землях драконів ще на місяць, пройшли чудово, нічого не змінювало. Зараз, поза всякими сумнівами, вона знову обирала себе і свої почуття, залишаючи Ліру одну.

– Мені... потрібно побачити його, хоч здалеку, щоб забути.

– Можливо, забувати не варто? – уточнила з зітханням Ліра.

– Навіть якщо я не забуду, минуло п'ятдесят років. Скільки б не жили люди, вони ніколи не зрівняються з тривалістю життя фей. Найімовірніше, у твого батька вже є онуки.

– Зачекай хвилинку, – попросила Ліра, а потім підійшла до старійшини з мутними очима.

Про що говорила її дочка зі старійшиною, Міара не вникала, вирішивши довіритися їй. Зараз вона почувалася трохи нерозумно, немов знову роблячи ту саму помилку. Але, можливо, вона справді зможе забути свого першого і єдиного чоловіка, якщо побачить його востаннє. Можливо, цей ниючий біль, що не давав їй дихати стільки часу, незважаючи на те, як змінюється день на ніч, нарешті мине?

Протягом усіх цих років вона так сумувала за ним. За його теплим, ніжним поглядом. За його сильними, надійними руками та обіймами. За його запахом, голосом, сміхом. Сумувала і розуміла, що залишила своє серце йому, не в силах більше отримувати задоволення від життя.

На жаль, у її випадку кохання було не тільки радістю, а й отрутою. Її кохання зуміло роз'їсти своєю отрутою все всередині, змушуючи повільно чахнути від неможливості бути разом.

Напевно, саме тому вона примчала одразу, щойно почула, що Ліра привела дракона до їхнього лісу. Вона не могла дозволити, щоб її дочка страждала від подібного почуття. Неважливо, чи зростала вона під її пильною опікою, але Ліра була плодом любові її і... Габріеля.

– Усе добре, ходімо, – вивела Ліра старшу фею із замисленості.

– Що?

– Ходімо, кажу.

– Куди?

– Шукати мого батька.

– Але, як же... Тобі варто повернутися! Або нам разом варто повернутися, а після вже йти шукати твого батька...

– Мамо, я поговорила зі старійшиною, вона з іншими феями все пояснить бабусі та іншим старійшинам. До того ж, Імператор драконів направив багато охорони, щоб ні з ким нічого не сталося. Ніхто не посміє чіпати інших фей, а з нами буде Азур! Не хвилюйся.

Стиснувши губи, Міара міцно обійняла Ліру, розуміючи, що її дочка виявилася набагато мудрішою за неї саму. Можливо, її мама – Верховна фея, переглянула помилки минулого під час її виховання і спробувала виправити їх, виховуючи Ліру? Хоча, цілком імовірно, що це просто частинка від її батька, адже його гени теж є в їхній доньці.

– Усе добре, ходімо, – кивнула їй Ліра, відсторонюючись.

Більше не чинячи опору, вони попрямували до столиці людської держави, розглядаючи все навколо. І хоч спочатку вони не змінювали свій вигляд, подорожуючи на землі драконів і назад, Міара все ж вважала за краще замаскуватися. Так на них менше витріщалися люди, та й зустрічатися віч-на-віч з Габріелем вона не думала. Для своїх планів їй вистачило б тільки погляду здалеку.

Утім, коли плани справді збігалися з реальністю? Як показує практика, немає нічого більш непостійного й нездійсненного, ніж плани!

Витративши на подорож землями людей понад вісім днів, вони нарешті дісталися столиці людської держави. Утім, ще півдня їм знадобилося на те, щоб знайти потрібний будинок за спогадами Міари.

– Це гарний район, – поділився своїми знаннями Азур. Йому доводилося бувати на землях людей кілька разів. – Тут здебільшого великі будинки, – продовжив він, подивившись на одноповерховий, невеличкий будиночок, що сильно виділявся на загальному тлі.

– Ти впевнена, що це тут, мамо? – перепитала Ліра.

Звісно, вона помітила, що будинок, на який вказала її мама, сильно відрізнявся від інших, але це її не турбувало. Якщо її батькові подобається, тоді все нормально. Думка інших істот її взагалі мало турбувала, як і уявні критерії чужого життя.

Від однієї думки про те, що, можливо, зовсім скоро вона побачить свого батька, Ліра відчувала легке хвилювання всередині. Яким він буде? Чи впізнає він її маму або ж відчує якийсь зв'язок із нею? Хоча, навряд чи можливо когось упізнати на відстані і маскуванням, а підходити вони, судячи з усього, не будуть. Утім, Ліра була рада просто поспостерігати за чоловіком збоку. Саме про те, щоб знайти батька вона мріяла, коли виходила в зовнішній світ і зараз ця мрія була як на долоні.

– Хтось вийшов, – констатував очевидний для всіх факт Азур.

Жадібно вдивляючись у відносно знайомі риси, Міара слабко посміхнулася, не відводячи погляду від чоловіка з рідкісним сивим волоссям. Зморшки трохи псували колись ідеальні риси обличчя, але для феї, що тужила за коханим п'ятдесят років, – це було лише незначним нюансом.

– Тату, куди ти йдеш? Навіщо так злитися? Дядько доросла людина і сам у всьому розбереться.

Побачивши знайомого хлопця, Ліра ледь щелепу на землю не впустила, розуміючи, що це її брат! У неї є зарозумілий, негідний брат, з яким їх уже зводила доля. Це відкриття змусило її просто втратити дар мови. Але ж він ще й верещить, як розпещена леді.

– Це він? – запитала невпевнено Ліра, покосившись на маму, яка не відводила погляду від чоловіка. Життя, виявляється, дивовижна штука.

Міара в цей час навіть не чула запитання своєї доньки, відчуваючи, як завмерло її серце в грудях. Звісно, вона не розраховувала на те, що Ґабріель чекатиме на неї п'ятдесят років, свято зберігаючи їхні спільні спогади, але це було складніше, ніж вона думала. Такий дорослий син! Хоча, вона сама винна, адже пішла, не попрощавшись. Кинула його без пояснень, коли завагітніла, розуміючи, що не зможе піти, якщо він попросить її залишитися. І не зможе збрехати, якщо загляне в очі й попросить бути чесною. Занадто сильно він пробрався в її серце, буквально в'ївся в шкіру і кістки, розчинився в крові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍