Томас Харріс - Ганнібал

тіло перебувало в передопераційній, але насправді він мчав через вестибюль свого палацу пам’яті, повз бюст Плінія і вгору сходами до Зали архітектури. У цьому добре освітленому приміщенні, де стояла величезна модель собору Святого Павла авторства Крістофера Рена, на столі для креслень на нього чекав план лікарні. Операційні блоки Лікарні милосердя були достеменно відтворені з креслень Департаменту архітектури міста Балтимор. Він стояв тут. Аптечний пункт — там. Ні. Рисунки хибні. Імовірно, приміщення перепланували вже після того, як креслення подали в департамент. Генератори там були зображені з іншого боку, у дзеркальному коридорі, що вів до блоку «А». Може, хтось переплутав надписи. Певно, так і є. Часу зазирати в кожні двері в нього не було.

Доктор Лектер вийшов з передопераційної й рушив коридором до блоку «А». Двері ліворуч. Табличка з надписом «МРТ». Ідемо далі. Наступні двері — аптечний пункт. На плані це приміщення мало бути поділене на лабораторію магнітно-резонансних досліджень і окрему кімнату, де зберігалися наркотичні препарати.

Важкі двері до аптечного пункту були прочинені навстіж і утримувалися на місці фіксатором. Доктор Лектер хутко пірнув у кімнату й потягнув двері на себе.

Низенький товстенький фармацевт сидів навпочіпках і викладав щось на нижню полицю.

— Я можу вам допомогти, лікарю?

— Так, прошу.

Молодик почав підводитись, але так і не встиг. Удар кийком, і фармацевт, випустивши гази, повалився на підлогу.

Доктор Лектер підібрав поли хірургічного халата й заткнув кийок за садівничий фартух, який одягнув під низ.

Тепер чимскоріш оглянути всі полиці, з блискавичною швидкістю прочитати етикетки: амбієн, амітал, амобарбітал, гальціон, далман… згребти в кишені десятки флаконів. Потім Лектер перейшов до холодильника, читав і так само згрібав: квазепам, мідазолам, ноктек, пентотал, скополамін, сольцидем. Менш ніж за сорок секунд доктор Лектер уже повернувся в коридор, причинивши за собою двері до аптеки.

Дорогою до виходу він промайнув передопераційну, поглянув на себе в дзеркало, чи не видно під одягом зайвих опуклостей. Не гаючи часу — геть крізь двостулкові двері, бейдж із посвідченням навмисне перевернутий, на обличчі маска, на очах окуляри, однак збільшувальні лінзи піднято, пульс сімдесят два. Кидаючи на ходу незв’язні вітання іншим лікарям, він пройшов до ліфта, спустився вниз, не знімаючи маски, потупивши очі в канцелярський планшет, що він прихопив десь мимохідь.

Відвідувачам лікарні могло здатися дивним те, що хірург не знімав маски, поки не спустився сходами надвір і не опинився якомога далі від камер відеоспостереження. Перехожі на вулиці могли б зчудуватися, що лікар водить такий старий побитий пікап.

Тим часом в операційному блоці анестезіолог нетерпляче стукав у двері аптечного пункту і зрештою знайшов непритомного фармацевта. Поки вони виявили нестачу наркотиків, минуло ще п’ятнадцять хвилин.

Коли лікар Сільверман отямився, то зрозумів, що сидить зі спущеними штаньми на підлозі біля унітаза. Він не пам’ятав, як зайшов у палату, і гадки не мав, де перебуває. Сільверман вирішив, що з ним якийсь церебральний негаразд, можливо, невеликий інсульт, спричинений перенапругою під час випорожнення. Він намагався якомога менше рухатися, боячись зрушити ймовірний тромб, тому повз по підлозі палати, доки не випростав руку в коридор. Огляд виявив незначний струс мозку.

Перш ніж поїхати додому, доктор Лектер зробив іще дві зупинки. Він затримався в поштовому відділенні в передмісті Балтимора рівно на стільки, щоб забрати посилку, яку замовив через інтернет у похоронної фірми. Це був розрізаний на спині смокінг із вшитою сорочкою та краваткою.

Тепер лишалося тільки добути вино, якесь по-справжньому святкове. Заради цього доведеться їхати в Аннаполіс. Добре було б здійснити цю подорож на «ягуарі».

Розділ 75

Крендлер одягнувся для пробіжки на холоді, і, коли йому додому в Джорджтаун зателефонував Ерік Пікфорд, Полу довелося розстібнути спортивну куртку, щоб не упріти.

— Еріку, йди в кафетерій і набери мене з платного телефону.

— Прошу, містере Крендлер?

— Просто роби, що кажу.

Крендлер стягнув із голови пов’язку, зняв рукавички й поклав усе на піаніно у вітальні. Пальцем він настукував ритм мелодії з серіалу «Тенета зла». Розмова відновилася.

— Старлінг знається на техніці, Еріку. Нам невідомо, чи встановила вона «жучки» на телефони. Державні справи треба тримати в секреті.

— Так, сер. Містере Крендлер, мені телефонувала Старлінг. Хотіла забрати свою рослину й ту штуку… дурнувату пташку, що п’є зі склянки й пророкує погоду. Але вона повідомила й дещо корисне. Сказала передивитись останні цифри в поштових індексах, за якими передплачують журнали з нашого списку, і вибрати ті, що різняться не більш ніж на три одиниці. Сказала, що доктор Лектер може користуватися кількома поштовими відділеннями, які розташовані поблизу одне від одного.

— І що?

— І я відразу отримав збіг. «Журнал нейрофізіології» надсилають за одним поштовим індексом, а «Physica Scripta» й «ICARUS» — за другим. Відстань між цими відділеннями — десять миль. Передплата на різні імена, оплачується поштовими переказами.

— Що таке «ICARUS»?

— Міжнародний журнал із вивчення Сонячної системи. Двадцять років тому Лектер став одним із перших передплатників. Поштові відділення в Балтиморі. Зазвичай журнали привозять десятого числа кожного місяця. Ще один збіг, трапився хвилину тому, — продаж пляшки «шато…» як його, «Юкім»?

— Правильно казати «Ікім». То що там?

— Крамничка першокласних вин в Аннаполісі. Я перевірив покупки й отримав збіг за важливими датами, що їх ввела Старлінг. Програма видала рік народження Старлінг. Саме того року було випущено продане вино, у рік, коли вона народилася. Покупець заплатив за нього триста двадцять п’ять доларів готівкою і…

— Це було після чи до розмови зі Старлінг?

— Одразу після, хвилину тому…

— Тож вона нічого не знає.

— Ні. Я маю зателефонувати…

— То, кажеш, продавець повідомив тебе про продаж єдиної пляшки?

— Так, сер. У Старлінг тут записано, що на всьому Східному узбережжі є тільки три такі пляшки. І вона відзначила всі три. Треба віддати їй належне.

— Хто купив вино, який він був на вигляд?

— Білий чоловік середнього зросту, з бородою. Замотаний по самі вуха.

— У магазині ведеться відеоспостереження?

— Так, сер, це перше, про що я запитав. Сказав, що ми пошлемо когось по плівку. Поки ще не встиг нікого відправити. Продавець у винному магазині бюлетень не читав, але розповів усе власникові, бо покупка дуже незвична. Власник вибіг надвір, якраз вчасно, щоб побачити, як покупець… принаймні він так вирішив, що це покупець… від’їжджає на старому пікапі. Сірий, з лещатами в кузові. Як гадаєте, якщо це Лектер, то він спробує передати це вино Старлінг? Краще її попередити.

— Ні, — сказав Крендлер. — Нічого їй не кажи.

— Можна мені