Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Так, збір Двоморського Союзу щодо питання вступу Князівства незабаром... Хоч я певна, що османи атакуватимуть до розгляду справи, аби знищити наші шанси. Але ви бачили нашу міць. Ми протримаємося!

Вони ніяково замовкли — раптом усі теми для розмови вичерпалися.

— Отже, час прощатися?

— Час прощатися, — неохоче погодився Ярема.

Подарунок Галини пропікав кишеню.

Він мав щось сказати. Мав щось зробити...

— Будьте щасливі, пане Яровий, — вона всміхнулася, але її очі не сміялися. — Була щиро рада нашій зустрічі. Ви добра людина.

— Мене називають добрим, але я не такий, — заперечив Ярема. — Я вбив чимало людей. Втратив віру у Бога. Не кохаю майбутню дружину. Та я за крок від подружньої зради щоразу, коли ви поруч!

Цього разу її темні очі всміхнулися.

— Мені байдуже до багатьох речей, які мали б турбувати добру людину... Єдину розраду я знаходжу в битві... Попри те, що жахіття війни досі мучать мене. На цих руках — кров і чужі життя. Я недобра людина, Сильвіє.

— Не переконали, — відмахнулася вона. — Шкода, що ми зустрілися за таких обставин. Буде війна... І ваше весілля. Мені приємно уявляти, що ми зустрінемося знову. Мабуть, наївно — але приємно.

Сильвія. Прекрасна, небезпечна, загадкова. Вона єдина роздивилася його спогади.

«Коли шанс випаде, не будь йолопом і не змарнуй його. Посилай всі плани під три чорти та йди за покликом!»

Підкорившись миттєвому поклику, Ярема зробив крок та без роздумів поцілував її. Сильвія відповіла, наче тільки й чекала цього. І тоді він збагнув, що вчинив правильно.

Характерник згадував смак цілунку та запах її волосся, коли карета їхала до кордону. Чарнецький хропів навпроти — це було добре, адже він точно скористався б нагодою обговорити пікантні деталі.

Що далі? Мамуньо казала, що готова розірвати заручини. Отже, до дідька ті заручини! Пані Яровій мала б сподобатися Сильвія: знаний трансильванський рід, справжня аристократка, довершеність згідно всіх вимог мамуньо — якщо, звісно, не розповідати про роботу панни Ракоці.

І якщо не завадить війна.

Війна, дитя загарбницьких мрій. Із Князівством турки впораються, але виступити проти Двоморському Союзу? Попри всю міць Османської Імперії вона скінчить так само, як і варяги.

Яровий розгорнув атлас на мапі Східної Європи. Окинув поглядом Північний Альянс, що прагнув реваншу, Смарагдову Орду, що колись намагалася захопити молодий ще Гетьманат, Османську Імперію, що мріяла про південні землі... Альянс, Орда, Імперія — три сили, проти яких Союз вистояв у різні часи. Але якщо вони переступлять через вікові образи, тимчасово об'єднаються та вдарять разом?

З півночі.

З півдня.

Зі сходу.

Всіма силами, кожен за свій шматок...

Картинка клацнула і склалася докупи. Ні. Неможливо! Це надто зухвало. Про таке давно мусили дізнатися розвідники, мали побачити заздалегідь у війську Січовому та союзних державах, цей слон такий величезний, що не помітити його неможливо...

Але в Союзі не знали османських планів. А вибори гетьмана відбудуться за кілька днів! Ярема гупнув у стіну над вухом Зіновія і крикнув:

— Жени хутчіше, чуєш? Жени!

Візник без зайвих питань помчав каретою, наче за ним чорти гналися. Чарнецький прокинувся та сполохано схопився за піштоля, який видав йому у плавнях Ярема.

— Що? Засідка? Нас зрадили?

— Чим можна перемогти Союз? — спитав його Ярема і сам відповів: — Тільки могутнішим союзом!

Зіновій протер очі та спитав похмуро:

— Що ти верзеш?

— Найбільше вторгнення за останнє століття, таке велике, що ніхто його не передбачив, — характерник пальцем намалював на мапі три стрілки, що вгризалися у землі Двоморського Союзу: — Ми на порозі грандіозної війни!

***

Іван Чорнововк дав дозвіл на зухвалу авантюру, а також сповістив, що Судний день минув належним чином: усіх зрадників водночас знищено — велика перемога для Ордену, який протягом останніх місяців пропускав удар за ударом.

Шаркань, відпочивши у київський стайні, бадьорим клусом ніс на схід. Северин переночував у Батурині та наступної ночі дістався ставропігійного чоловічого монастиря Різдва Богородиці, більше відомого як Глинська пустинь (назва ця пішла від древнього роду князів Глинських, на чиїх землях звели монастир). Серед православних вірян Гетьманату мудрість глинських старців славилася так само, як їхнє затворництво — тим дивнішим було запрошення характерника до сакральної обителі.

Монастир оточувала мури, гідні фортеці — зависокі, як для праведників, що уповають на захист Божий. Северин не розумів людей, які добровільно йшли за ці стіни: не йому судити чудернацькі життєві вибори, але осісти на клаптику землі у тісному колі, сповненому інтриг не менше, ніж будь-яке село, видавалося дивним вибором для втечі від світських турбот. Утім, кожен обирає власну стежку.

Северин постукав у масивну браму, зачекав хвилину, погупав гучніше. У сторожовому віконці намалювалося непривітне обличчя і смикнуло бородою: чого треба? Характерник показав перепустку. Чернець підніс світоч, уважно оглянув печатку та без жодного слова відчинив браму.

Монастир нагадував містечко — так багато тут було споруд. У присмерку не горів жоден ліхтар, навіть вікна зяяли темрявою, і стороння людина легко заблукала б тут, якби не мала вовчого зору. Северин спішився та показово перехрестився. Інший вартовий наблизився з величезним ліхтарем.

— Слава Ісу. Прошу за мною, — мовив провідник.

Потрапити всередину Глинської пустині виявилося значно легше, ніж сподівався Чорнововк. Аби вибратися звідси було так само просто.

— Всі вже спочивають, — повідомив чернець, повертаючи за ріг. — Тому зустріч відбудеться завтра.

— Чи можу я відвідати молитву? — поцікавився Северин про всяк випадок.

Бозна, які в цьому монастирі порядки для заїжджих.

— У жодному разі, — чернець здивовано зиркнув на нього. — Навіть не потикайтеся з кімнати, доки за вами не прийдуть.

— Як накажете.

— Ви — чужинець на святій землі. Чимало братів палають вірою, нестримною та завзятою. Вони не раді бачити такого гостя у себе вдома, — пояснив провідник.

— Сіркою тхну, зрозуміло. А як щодо вас?

— Я теж не тішуся, проте виконую накази мудрих старців, яким відомо більше за мене.

Чернець допоміг віднести сакви до кімнати у невеличкій будівлі поблизу скотарні. Він довго гримів ключами, добираючи потрібний, а Северин озирався: ані душі. Тільки цвіркуни сюрчать.

— Прошу.

Кімната нагадувала келію пустельника або каземат ув'язненого. Солом'яник на долівці, розп'яття на стіні, невелика свічка й стара Біблія у кутку — ось і всі розкоші.

— Коня вашого до стайні заведу, — сповістив провідник. — Вбиральня праворуч за