Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

рогом. Поруч неї знайдете діжку з водою. Якщо забажаєте сповідатися чи побачити чудотворну Глинську ікону, попрохайте архімандрита під час зустрічі, але самі нікуди не йдіть. Це суворо заборонено.

— Я вже зрозумів.

— Ми не приймали чужинців до цього року, — чернець ніби вибачався. — Сніданок вам принесуть. Добраніч.

Він забрав ліхтаря, проте люб'язно залишив ключі у дверях. Отже, поки що Чорнововк має статус гостя. Початок задуму склався успішно, але бозна, з ким та на яких умовах Михайло домовлявся про зраду. Треба грати роль розважливо.

Северин дістав із сумки хліба з салом та повечеряв. Два дні поспіль верхи виснажили його, а чуття підказувало не сподіватися спочинку в монастирі. Треба дізнатися, яким вітром зрадників Ордену занесло до тутешнього архімандрита. Можливо, вони тільки розмінна монета, до цього також варто бути готовим... Недарма місцину навколо звуть Пустинню: лише кілька сіл, величезний ліс та кордон зі Смарагдовою Ордою. Ідеальне місце, аби примусити когось зникнути.

Здалося, він не проспав і десяти хвилин, як у двері застукали. Чернець — уже інший — поставив тацю з їжею на підлогу та пішов, не зронивши й слова. Северин принюхався: страви були пісними, але безпечними. Після сніданку знову ліг перепочити.

Цього разу прокинувся від пострілів. Штурм монастиря? Смарагдова Орда перетнула кордон? Сіроманець нашорошив вуха: новий залп, проте звуків битви не чутно. Так повторилося декілька разів, ніби хтось вправлявся у стрільбі. Відколи ченці почали вчитися стріляти? Що взагалі коїться у цьому монастирі на околиці Гетьманату?

Кортіло пити. Северин вирішив навідатися до діжки з водою та роззирнутися: може, вдасться побачити стрільців. Але далі порогу вийти не судилося, бо тут уже стояв нічний знайомець.

— Вас чекають, — повідомив він безпристрасно. — Прошу за мною.

Чорнововк замкнув двері на ключ і рушив слідом, замальовуючи у пам'яті шлях та кількість кроків — звичка на випадок відступу через Потойбіччя. У денному світлі монастир ще більше скидався на прикордонне містечко: на стінах не вистачало хіба що гармат. Певно, тут мешкало не менше кількох сотень людей. І всі однієї статі, з жахом подумав Северин. Як вони не божеволіють без жіночого товариства?

Його увагу привернули озброєні загони, що не скидалися на ченців, — вони займали вільні майданчики між будівлями та складалися винятково з міцних чоловіків. На одному полі тренувалися стріляти, на другому, розбившись парами, билися на булавах та ножах, на третьому вчилися верхи кидати аркан. Северин придивився: на всіх колодах-мішенях крейдою та вугіллям була намальована кудлата голова, що віддалік нагадувала вовчу.

— Перевертень!

Вони зупинялися, уздрівши постать Чорнововка. Стискали зброю, роздирали характерника на шмаття сповненими ненависті поглядами, хрестилися, бурмотіли чи то молитви, чи то прокльони.

Северин не вперше бачив божих воїнів, і знав, що кожна сутичка з ними починається саме так, але ці лише витріщалися. Таке ставлення не зачіпало: більше тривожило те, що досі він не бачив так багато божих воїнів в одному місці. Всі готувалися до битви — нескладно зрозуміти, проти кого.

У будинку поблизу собору характерника передали іншому ченцю. Тут була домівка архімандрита, який прийняв Северина у своєму кабінеті. Кабінет вражав розкошами, архімандрит — розмірами: він важив не менш як десять пудів і тримав у правиці хустку, якою постійно витирав піт з лоба, підборіддя, правої та лівої щоки, завжди саме в такому порядку, ніби дрібно хрестив обличчя.

— Сідай, — наказав господар мляво. — Обійдемося без імен та чинів, бо з твоїх вуст це звучатиме блюзнірством.

— Ваша воля, — Северин виклав документи, знайдені на дирижаблі. — Мені було наказано прибути сюди в очікуванні наступних наказів.

— Дивно, що прибув тільки один, — господар навіть не глянув на папери.

Огрядний зарозумілий дурень. Отже, сюди мали прибути інші зрадники... яких призначенці вбили.

— То нас має бути багато? — здивувався Северин. — Я думав, що єдиний обраний...

Почервоніле обличчя архімандрита свідчило, що той бовкнув зайвого.

— Я переплутав, — незграбно виправдався товстун, витираючи обличчя. — Мав на увазі, що зараз повернеться Отто й розкаже, що відбудеться далі. Мені то все невідомо: я лише надаю прихисток.

Уперше чую це ім'я, подумав Чорнововк. Отто? Схоже, іноземець. Він мав його знати? Михайло вже бачився з цим Отто? Якщо так, треба бути готовим до втечі.

Архімандрит оперся на своє берло, наче на костур, та продзеленчав дзвоником. Прибіг монах, допоміг огрядному святому отцю підвестися та покинути кабінет. Певно, господар не хотів перебувати в одному приміщенні з характерником жодної зайвої хвилини. Северин скористався цим, аби вивчити план монастиря, який висів на стіні за столом під бурштиновою іконою Богородиці. Церква, лазні, опочивальні, дім архімандрита, свинарня, майстерні, тимчасова оселя Чорнововка, склади, стайні...

У коридорі почулися бадьорі кроки. Северин повернувся на стілець, коли до кабінету влетів новий гість: високий, худий, у величезному крислатому капелюсі, що надавав йому схожості з грибом на тоненькій ніжці. Гість мав чорний костюм, світлі, майже прозорі очі, обличчя прикрашали ріденька світла борідка і такі само вусики. Добре, що Катря порадила мені поголитися, недоречно подумав Северин.

— Отто Шварц, — назвався гість.

Руки Отто не подав. Його акцент виказав уродженця австрійських земель.

— Михайло, — відповів Северин.

Характерник приготувався до втечі. Знайомі чи ні? Битва чи мир?

Шварц зміряв його поглядом, замислено пригладив борідку... та кивнув.

— Молодий. Добре! Правильний вибір, Міхелю, — Отто всівся у крісло архімандрита, наче у власному кабінеті. — Усе минати добре?

Певно, має на увазі завдання.

— Минуло без жодних клопотів.

— Отже, новина має бути сьогодні ввечері.

Але зовсім не та новина, на яку вони розраховують.

— Ти шукати спасіння, Міхелю? — Отто торкнувся пальцями величезного золотого хреста на своїй шиї.

У відповідь Северин тричі перехрестився.

— Добре, — Отто перехрестився на католицький манер. — Сюди їхати ті, хто шукати спасіння. Для тебе має промінь спокути. Колись ти помилятися. Всі робити помилки! Я теж робити помилки. Але тепер ти на правильний бік історії. І Господь Бог над тобою попри невиліковну лікантропію.

Українською він розмовляв упевнено, з незначними хибами, інколи змовкаючи на кілька секунд у пошуках того чи іншого слова.

— Часи змінюються, — відповів Чорнововк. — Але кожен грішник може розкаятися.

— Так! — Отто ударив кулаком по столу та гукнув: — Каяття! Всі добрі християни цієї країни каяти! У просвіщенній Європі, звідки прибувати я, з давніх-давен відмовити від послуг антихристів. Відьми спалювати, нечисть знищувати,