Ірина Скрипник - Вʼячеслав, Ірина Скрипник

Розділ 27. Гра

Коли Ланселот повернувся, мене вже мало цікавило, що саме сказав той аптекар. Я покликав до себе всіх своїх петів і наказав їм сховатися в моїй тіні, де вони мали чекати моїх подальших вказівок. Усі, крім Фіри. Їй я наказав летіти на схід. Туди, де за слова відьми зʼявився новий біом. Сам зручно вмостився на широкій спині моєї сови, відчуваючи, як її м’язи напружуються перед зльотом. 

Крила Фіри розгорнулися з глухим тріском, і ми піднялися в повітря. З висоти я бачив, як під нами все поступово зменшувалося. 

Ми пролетіли над невеликою пустелею. Далі попереду показалось місто під назвою Falldell. Його жителі здавалися лише цятками з такої висоти. Але наш шлях пролягав далі — над густими лісами, які вкривали схили невисоких гір. Вони тяглися аж до самого узбережжя океану, де закінчувався ліс і починалася безкрая водна гладь.

Океан розкинувся перед нами з темною синявою, що поступово переходила в холодне блакитне небо. Але на горизонті було дещо ще — острів. Він виглядав зловісно, віддалений і оточений хмарами настільки чорними, що на їхньому тлі навіть океан здавався спокійнішим. Чорні хмари кружляли над островом, і з них, наче з відкритої пащі чудовиська, сипав безперервний сніг.

Фіра не стала сідати на узбережжі, хоча я відчував, що їй цього дуже хотілося. Вона ще трохи пролетіла вперед, повільно знижуючись, поки ми не досягли півострова. Я зліз із її спини і озирнувся. Відчуття холодного вітру, що йшло від острова, пронизувало мене. Воно було настільки гострим, що я відчув, як морозний подих досяг моїх кісток, попри те, що ми стояли на великій відстані від самого острова. 

Змушувати Фіру летіти туди в таку погоду було б занадто небезпечно. Її величезні крила могли зламатися під тиском цих буревіїв і снігових вихорів. Я дивився на неї, на її сильні м'язи і красиві, оповиті пір'ям крила, і розумів, що не можу ризикувати. Якби щось сталося з нею, я б не зміг пробачити собі. Я пам'ятав, як під час нашого двобою вистрілив їй в крило. Тоді я знав, що вона відновиться після цього, але чи зможе вона пережити цей дикий політ? Невідомість та страх за неї сковували мене. Я не був певен, що зможу їй допомогти відновитися. Тим більше, я навряд чи зумію її воскресити.

Розуміючи, що іншого способу досягти острова немає, я наказав своїм петам шукати все, що може знадобитися для будівництва плавучого засобу. Їм було важко орієнтуватися на цій скелястій місцевості, але вони слухняно почали свою роботу. Я ж, тим часом, обмірковував ситуацію. Якби не втручання Санні, у мене було б значно більше можливостей. Я міг би використати телепортацію, одну з тих навичок, що колись були доступні. Або ж вдався б до чітів. Але тепер усе це було недоступно. Через Санні я відчував себе майже безсилим. Лише зброя і мої супутники були завжди під рукою.

Раптом, коли я ходив по узбережжю, намагаючись зрозуміти, що саме мені варто шукати, переді мною знову з'явилися ті червоні очі. Я миттєво схопив свій самопал, але, згадавши нашу попередню зустріч, повільно опустив зброю. 

——— Я можу це змінити, — промовив жіночий голос.

Після цього очі засяяли ще яскравіше, а з неба почав кружляти вітер, піднімаючи пісок угору, змушуючи його танцювати в повітрі. Небо над нами почорніло, як у передгрозовий момент, а очі продовжували світитися, тепер ще сильніше. Здавалося, що вони поглинають світло, затягуючи його в себе, створюючи навколо вихор. Пісок, що кружляв довкола них, почав формуватися у якісь незрозумілі обриси. Спочатку вони були розмитими і невизначеними, але потім почали набувати форми. Переді мною поступово матеріалізувалася фігура — гарна жінка в довгій чорній сукні, з розпущеним чорним волоссям, що спадало каскадом по її плечах. Вона була босоніж. Її стопи ледь торкалися землі, залишаючи по собі слабкі сліди на піску. 

Вона підійшла до мене повільно, але впевнено. Її погляд був пронизливим. Рухи — плавними і граціозними, як у хижої кішки, що підкрадається до своєї здобичі. Вона підійшла досить близько. Її рука легким рухом торкнулася моєї щоки. Дотик був холодним, але в ньому було щось ще — невідома мені сила, що змусила моє тіло застигнути на місці. Я хотів відштовхнути її, але не міг. Ніби щось стримувало мене, зв'язувало мою волю…

——— Хто ти? — закричав я.

——— Мені здається, — прошепотіла вона мені на вухо, — ти знаєш, хто я. Не так давно ти сам сказав, що, навіть перебуваючи тут, зв'язаним зі мною, ти все одно щасливіший, ніж у реальному житті.

Я памʼятав, як казав це Ніці, коли мова зайшла про світ «OOW». Але тепер переді мною стояла ця незнайомка, і я не міг позбутися думки, що вона — не просто персонаж. Вона може бути матеріалізацією самої гри. Та чи це можливо?

Я відчув, як вона ще раз провела холодною рукою по моїй щоці. Її дотик був легким, майже невагомим, але від нього по шкірі пройшли мурахи. Інша рука ж почала неквапливо розстібати ґудзики на моїй сорочці. Я на мить затримав дихання. В голові миготіли суперечливі думки, сумніви і слабке, але неприємне передчуття того, що мною можуть скористатися.

——— Я дам тобі безмежну владу…

Її голос прозвучав тихо. Тон був спокусливим і в той же час холодним. У ньому було щось маніпулятивне, що змушувало відчувати, як я втрачаю контроль. 

——— Я зроблю тебе адміністратором...

Мене наче затягувала ця обіцянка. Влада, яку вона пропонувала, вабила, хоча в глибині душі я розумів, що це може бути пасткою. Тільки, коли її рука торкнулася мого тіла, відчуття страху поступилося місцем короткочасній спокусі. Моя голова почала тяжчати. Думки стали рваними і непослідовними. Що, як вона права? Що, якщо все, чого я хотів у грі, тепер у мене на відстані одного руху? Що, якщо вона допоможе мені позбутися Санні? Ця гра, цей світ... Можливо, він став би більш дружнім до мене, якби я прийняв її пропозицію. Тоді я зможу... зможу що? Зможу спокійно дивитися в очі Ніці? Зможу пояснити їй свій вчинок? Свій короткочасний інстинкт?

Поки я був поглинений цими думками, позаду мене щось раптово загарчало. Гучно, люто, і цей звук повернув мене до реальності. У горло незнайомки вчепився Ланселот. Його сильні щелепи зімкнулися на її шиї. Але в ту ж мить вона зникла, немов її ніколи й не було. Я відчув, як щось різко відпустило мене, і впав на коліна. Моє тіло почали тремтіти і я не міг зрозуміти, чи це через холод, чи через страх, що щойно накрив мене. Моє дихання стало важким. Кожен вдих наче болісно різав горло десь всередині. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍