Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

від нас, відкриваючи позаду порожній простір. Я не можу уявити, що там відбуваються. Їм пощастило, якщо вони не пробили корпус, коли з’єднувальний тунель відірвався. Але знову ж таки, можливо, будівельники корабля планували таку непередбачену ситуацію. Не знаю. Здається, вони не зацікавлені в тому, щоб ризикувати.

Я ловлю яскравий спалах, коли корабель відвертається, а потім мчить геть.

Але жахливий порив повітря, що проноситься повз мене, продовжується. Це вже мало припинитися. Чи ні? Вантажний відсік великий, але не настільки.

Потім приходить усвідомлення. Повітряний шлюз.

З іншого боку вантажного відсіку шлюз все ще відкритий.

«Прокляття».

Це не припиниться, поки тиск не вирівняється. Поки повітря не залишиться.

Це займе більше часу, ніж я очікувала. Але поки все тримається, у мене все гаразд …

Раптом я відчуваю, що зміщаюся до дверей. Кілька дюймів, потім ще кілька.

Мабуть, гачок на моєму костюмі порвався, тканина недостатньо зміцнена.

Я відпускаю пістолет й несамовито тягнуся до гака, на якому прив’язаний ремінь, наче моє захоплення може зупинити остаточний розрив.

Але тканина здається цілою, я не можу помітити жодних пошкоджень.

Моє тіло знову нахиляється вперед, але цього разу скрегіт металу по металу впізнається вище гуркоту розгерметизації.

Мене пронизує почуття занурення.

Я відхиляю голову назад, щоб підтвердити свою підозру. Задня частина ЛІНИ тепер більше нахилена до дверей вантажного відсіку, ніж це було раніше.

Коли ми приземлилися, ми не змогли знайти стикувальні затискачі, і не намагались знайти їх. Для цього не було причин; ми очікували, що незабаром полетимо звідси.

Це означало, що ЛІНА просто стоїть на підлозі вантажного відсіку. Все ще намагніченА і тримається. В дану хвилину.

Але ще за пару хвилин її витягне крізь двері в космос, і мене разом з нею.

Якщо пощастить.

Якщо не пощастить, я можу опинитися розчавленою між ЛІНОЮ та стіною відсіку, залежно від того, як її потягне і наскільки я заплутаюся в прив’язі.

Я борюся за звільнення, але карабін натягнутий настільки туго, без слабини, що я не можу відчепити себе.

Я трахнута.

Смикаючи за трос над головою, я намагаюся підтягнутися ближче до лебідки, щоб дати собі потрібний простір. Але я просто недостатньо сильна.

LINA знову посувається вперед під кутом, її днище трохи піднімається, але все ще дряпає настил.

Я стискаю очі.

Раптом прив’язка в моїх руках слабшає, але лише на секунду. Я вчасно відкриваю очі, щоб побачити, як лебідка ЛІНИ шалено розкручується, і лечу швидше, ніж бачу, прямуючи прямо через двері вантажного відсіку.

Мабуть, щось не витримало. Лебідка призначена для утримування, щоб запобігти відриву екіпажу від ЛІНИ.

Назовні відчайдушне перетягування канату між повітрям, що виривається, і порожнечею за межами шлюзу, припиняється. Я пливу. Знайома тиша, невагомість і тло проколене шпильками зірок у чорному кольорі — це полегшення.

Додому. Я вдома.

Нарешті прив’язка досягає свого кінця й смикає мене до зупинки, від чого я обертаюся в іншому напрямку, до «Аврори».

Поки я рухаюся в цьому напрямку, я бачу, як ЛІНА народжується, пролазячи через двері вантажного відсіку, незграбно, частково боком, як я і боялася. Її задня сторона набагато важча, а це означає, що її передня частина повинна повернутися. Незручний вихід.

Але через мить вона звільняється серед розсипу дрібних уламків.

Вільна, як і я. Я зробила це. Макса немає, апарата теж. Або це станеться незабаром, коли ці тимчасові заряди спрацюють і «Аврора» вибухне.

Вибач, Монтгомері.

Я глибоко вдихаю. Я саме там, де хотіла бути всі ті місяці тому на нашому останньому призначенні. Тут. Назавжди.

Я, мабуть, навіть не відчую цього, коли Аврора розлетиться. Або якщо так, то лише на секунду чи дві.

А далі нічого. Щасливе нічого.

За винятком цього разу, ця думка не зменшує клубок напруги в моїх кишках.

Я кусаю губу. Чому це звучить не так привабливо, як раніше? Концепція здається плоскою, порожньою… навіть боягузливою. Ніби я ховаюся за своїми колишніми бажаннями просто тому, що я цього хочу.

Я кидаю погляд на ЛІНУ, що дрейфує на іншому кінці мого троса. Кейн всередині. Несвідомий, загублений у власному світі, але живий. Все ще дихаючий. Сидячи на лавці прямо всередині шлюзу, де я його залишила. На самоті.

Це зображення викликає інтенсивну тугу в моїх грудях. Набагато сильнішу, ніж потяг небуття.

Я не хочу, щоб він зрештою залишився один. Я теж не хочу залишатися наприкінці самотньою.

Але це також і щось більше.

Так близько до смерті, коли все інше зникло, що безглуздо прикидатися.

Я хочу бути поруч з ним. Так само, як завжди хотіла, навіть якщо я не могла цього визнати. Я хочу тримати його руку у своїй, коли повітря навколо нас перетвориться на вогонь. З чоловіком, який вважав, що я чогось варта, хоча я так не вважала.

«Я йду», — кажу я, хоча Кейн мене не чує.

Зосередившись, я тягну руки, повільно й обережно рухаючись по шнуру до ЛІНИ. До Кейна.

Я не пройшла ще й половини, як кисневий сигналізатор на моєму костюмі знову цвірінькає. «Залишилося три відсотки», — каже мені жіночий голос. «При поточному використанні дві хвилини».

Я тягнуся швидше, настільки швидко, наскільки можу, не ризикуючи втратити хватку.

Але я вже можу сказати, що між мною та ЛІНОЮ занадто велика відстань. Прив’язка повністю розтягнута, метрів п’ятдесят.

«Я не встигну», — кажу я, мої губи заніміли. У мене паморочиться голова, і мені важко зосередитися.

«Два відсотки», — каже мені мій костюм.

Після всього цього я не встигну. Я помру однАКЕ у космосі після того, як нарешті зрозумію, що це не те, чого я хочу. Будь-що з цього. Смерті, самотності, космосу.

«Прокляття». Я швидко кліпаю очима від пекучого болю в очах. Я не можу плакати в нульовій вазі. Сльози не капатимуть. Вони лише затьмарять мій зір. Або втоплять мене.

Я продовжую. Але мої руки не співпрацюють, кожен рух незграбніший і повільніший за попередній.

Тоді прив’язка раптово смикається в моїх руках, як змія, що прокидається від зимової сплячки, і ковзає вперед крізь мої мляві пальці, як та сама змія, що пробує звільнитися.

Це займає мій сповільнений час на кілька секунд, щоб наздогнати те, що відбувається.

Лебідка. Вона втягує трос, тягне його — і мене, зрештою, — до ЛІНИ набагато швидше, ніж я могла би сподіватися це зробити сама.

Цьому є тільки одне пояснення. Кейн.

Він прокинувся і у свідомості. Принаймні у достатній, щоб зрозуміти, що прив’язка вийшла, коли цього не повинно бути.

Я міцніше стискаю свої вперті руки на прив’язі, моє серце б’ється занадто швидко. Прив’язка тягне мене за собою, прискорюючись.

«Один відсоток», — каже мені жінка в костюмі, коли LINA стає більшою на мій погляд. «Ситуація критична».

Запаморочення заважає мені кричати, без жартів.

Першими з ЛІНОЮ стикаються мої ноги. Я відчуваю це більше, ніж бачу, мій зір темніє з країв і повзе всередину.

Підштовхуючись, я тягнуся