Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

цукерково, тому те, чого він не використав, Толпі з’їв. У гардеробі знайшов сурдут приблизно свого розміру, хоча той і був дещо завеликий у плечах. Нарешті одягнув мелон, вилив на себе пів пляшки одеколону «Пшемиславка» та взяв тростину із кістяною головкою. Скорчив у дзеркалі обличчя куди суровіше, ніж мав спочатку.

Хто ж, як не я, подумав.

Вийшов надвір, аби пошукати слюсаря. Перехожі оминали Толпі або звертали на бічні вулички. Надутий, наче когут, він продефілював ринком і завернув на Рибну. Але слюсар з Рибної обізвав Толпі содомітом та підаром, не захотівши навіть чути про двері у підвал. Здивований Толпі мав намір по-панському огріти тростиною нахабного хама, але той схопив його за комір і викинув на вулицю.

Хлопець, як зумів, зібрав докупи рештки гідності, підняв мелон і обтрусив його від бруду. Довго ходив Старим Містом, шукаючи іншого слюсаря, але що далі від Ринку він відходив, поміж кострубаті кам’яниці, які дико, наче гриби на дереві, виростали одна на одній, то більшу нехіть читав на обличчях мешканців. Минав бабів, що порозсілися на ґанках, минав висхлих пияків із обличчями, мов загіпсованими алкоголем. Ті дивилися на нього із здивуванням або майже вороже. Впевненість Толпі випарувалася разом із запахом «Пшемиславки», й навіть зачорнений вус не допомагав. Якийсь хлопчак кинув у нього жменею болота, й хоча схибив, Толпі пришвидшив крок.

Так він дійшов мало не до єврейської частини міста, й тоді йому спав на думку Юдель Мінцель, якого звали Лобурем. Він, щоправда, був не слюсарем, а злодієм, але казали, що немає такого замка, якому Лобур не дав би ради. Проте майже одразу Толпі згадав, що по пиятиці Миші зачинили Лобура в мікві[61] для бідняків і підпалили, перевіряючи, чи й насправді той зуміє звільнитися. Не зумів. Толпі лише не пам’ятав, чи він згорів, чи вчадів, бо горілчані спомини розмивалися в його пам’яті.

Засмучений і трохи наляканий, якимсь темним підворіттям він вибрався на Площу По Костелу. Пройшов краєм, з похиленою головою, не бажаючи привертати до себе нічиєї уваги, і знайшов прихисток на зовнішньому боці муру, який оточував площу. Мур, не надто високий, здіймався над східним схилом староміського пагорба, такого прямовисного, що тут навіть не зводили будинків. Бузок і барбарис терпляче дерлися по стрімкому схилу, а з хвіртки в мурі відкривався вид од замку до срібних садів Мадам. Розтріскані сходи вели униз на Підвалля, під саму Засрану браму.

Кількома кроками нижче хвіртки він побачив щось, що спочатку здалося йому кролячою норою. Неписьменний Толпі не читав книжок, тож не знав, що не слід потикатися, не подумавши, до кролячих нір. Він відгорнув траву і коріння, що звисали над входом, і виявилося, що це ніяка не нора, а віконце підвалу. Нутрощі того здавалися знайомими. Толпі обережно просунувся всередину й опинився в порожній коморі, що була частиною комплексу міських підземель, по яких він уже стільки разів ходив під час своїх мандрів тунелями.

З комори вели два коридори. Він вибрав лівий — той, яким доходив до цього місця, йдучи з підвалів під будинком Тифона. Втім, крізь віконце всередину падало не так багато світла, й за кілька кроків півтемрява згустилася до зернистої чорноти, схожої на кавову гущу. Із сухого бадилля і трави, що пообкручувалися навколо тростини, він зладував такий-сякий смолоскип. Зміцнив його стьожкою бавовняної тканини, яку відірвав від сорочки, і скропив вмістом знайденої в кишені запальнички. Спочатку вогонь розгорівся, хвильку палав блакитним, а потім пригас і ледве тлів; смолоскип радше чадив, ніж світив, але навіть це поганеньке світло трохи розганяло темряву.

На пробу він пройшов кілька, тоді кільканадцять кроків. Наступне перехрестя також здалося йому знайомим, і Толпі безпомильно вибрав потрібний напрямок. Якщо вже він не може відчинити або зламати двері до підвалу в будинку Тифона, то дістанеться до лабораторії кружним шляхом.

Толпі занурився у глибоку темряву. Йшов поволі, крок за кроком. Зробилося холодніше та вологіше. Коридори тут були викладені червоною цеглою — схоже, він не заходив настільки далеко, щоб дістатися тунелів, видовбаних у крейді. Він уважно вдивлявся у стіни і стелю, особливо на перехрестях — йому вдавалося знаходити закопчені знаки, які колись він залишав на тих перехрестях. Кожен наступний додавав йому наснаги, хоча сьогодні підземелля здавалися йому якимись іншими, темнішими та непривітнішими. Була це іншість того роду, яку він відчував колись у важких снах, потрапляючи в місця, які щоразу виглядали цілком інакше, ніж під час першого візиту. Одного разу йому здалося, ніби він чує ген далеко якесь глухе дудніння. Дум, дум, дум. Але коли Толпі зупинився, нашорошивши вуха, звук завмер. Може, йому те примарилося, може — ні; він же перебував у люблінських підземеллях без жодної приязної душі поруч, а в темряві мешкають різні істоти.

Він дістався довгого і низького проходу з дерев’яною стелею, над яким, напевне, розташовувалась кухня якогось будинку. Тепер згори не долинало навіть найменших звуків кухонних клопотів. Може, в цьому будинку, як у багатьох заможних і щасливих господах, обід подавали раніше, й ця пора давно минула; а може, під час революції жителів спіткало якесь лихо, й тепер тут не було кому куховарити. Так чи сяк, але Толпі знав, що він стоїть на правильному шляху. Не міг втриматися, аби не постукати в дерев’яну стелю.

Від цього звуку щось сполошилося та шмигнуло вглиб тунелю, щось павуче і згорблене. Хлопець завмер, втиснувшись у стіну. Довго дослухався, так довго, що аж неспокійне серце припинило калатати. Стояв він так, аж доки напружена уява не почала малювати й геть неймовірні речі. Йому здавалося, що темрява морщиться.

Він завагався, але рушив уперед. До мети було недалеко, й він не хотів відступати.

Коридори звивалися і переплутувалися. Інколи йому вдавалося знайти закопчені місця, інколи — ні. Але Толпі вірив, що він іде у потрібному напрямку — до тієї миті, коли знову опинився в тунелі із дерев’яною стелею.

Трохи одурілий, він зробив кілька кроків. Натиснув долонями на стелю. Старі дошки застогнали, затріщали, але не схотіли прогнутися під тиском. Толпі намагався тримати свої думки при собі, щоб вони не розбіглися, наче зграйка перепілок; бо під ними чаївся голий переляк. Він згадав про місяць, про божественну Мадам Аделю та її приховані поміж словами обітниці, вдихнув глибше і рушив далі, уважніше придивляючись до слідів на стелі. Йшов та йшов собі, аж поки прийшов на те саме місце втретє. Смолоскип погас.

Смолоскип погас, але в його тліючому світлі