Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

інакше вони не могли б грішити з людськими доньками, як про це говориться в Книзі Буття. Коли Толпі наблизився до янгола, на блідих вустах прибульця з небес луснула кривава бульбашка. Хлопець уже був думав, що той сконав, але сині губи по-риб’ячому ворухнулися:

— …ke wa-szemajim ken ba-arec[58]…

Знерухомів, хоча все ще дихав — неглибоко, болісно, але ж дихав. На його чолі перлився піт. Толпі обережно завдав собі янгола на плече. Небеснянин крикнув, усередині його щось хруснуло.

— …u-slach lanu al chataejnu[59]… — болісно застогнав він.

— Ну, тихо, тихо. Я не розуміюся по-янгольському.

Янгол був важким і холодним, липким від крові. Хлопець із обридою тягнув його. На інше плече він повісив рушницю; було незручно, але не хотів лишати її в парку.

Коли він дотягнув небеснянина до Підвалля, до підніжжя староміського пагорба, йому спало на думку добити прибульця, бо життя витікало з того швидко, разом із кров’ю та потом. Стріляти він не хотів, аби не привернути уваги ересківців. Навколо лежали биті пляшки, і якусь мить Толпі розмірковував над тим, щоб перерізати янголу горлянку шматком скла, але одразу так засоромився цієї думки, що удав перед собою, ніби думки тієї зовсім не було. Розчулено погладив прибульця з неба по голові, як гладять дитину, зручніше підпер плечем і почав спинатися нагору. Віддих клубочився туманом у морозяному повітрі.

Коли він нарешті опинився нагорі, то подумав було про те, аби вирвати з янгола кілька пір’їн і залишити його біля хвіртки монастиря домініканців — нехай ним займаються брати-ченці. Але потім перед його очима постав отець Рушель, який кивав із розумінням, що цуценятко Толпі не вміє зробити одного чистого пострілу і тепер прирік чарівне створіння на страшенні муки. Тож він поволік небеснянина далі, на Золоту, номер три. Там опустив його на бруківку, сам знову видерся ринвою на другий поверх, а потім відчинив зсередини двері.

Поклав янгола в кімнатці Аделі. Обмив небеснянина, оскільки в того був зламаний хребет і він ходив під себе. Обережно розгорнув крило — те було зламане, замащене кров’ю й тілесними рідинами, а рана під правою лопаткою — глибокою, аж видно було потрощені кістки. Толпі не знав, що з усім цим робити, тож промив водою та обв’язав тіло янгола знайденими в аптеці бинтами, а коли тих забракло, то скористався накрохмаленими аж до тріску сорочками Тифона. Але хоч би скільки шарів накладав Толпі, бинти все одно ставали кармазиновими. Тож він облишив цю справу і пішов до аптечки.

Знайшов там пляшечку коньяку і трохи піґулок у темних баночках. Не вмів читати й поняття не мав, що саме написане на етикетках. Тож узяв жменю піґулок, по кілька з кожної баночки, і силою запхав до рота янголу, а потім змусив його зробити кілька ковтків коньяку. Янгол давився, але ковтав.

Може, він не любить кольорових, подумав Толпі. Але ж якась напевне подіє.

— Miriam ha-kdosza, em ha-Elohim, hitpaleli baadejnu hachot’im[60], — гарячково шепотів небесний прибулець. Схоже, в нього був жар, бо він горів, наче його тільки-но вийняли з печі, здригався у корчах, а тіло виділяло солодкавий, немов дим кадила, запах, який здавався то приємним, то від нього накочувалася млість. Для певності Толпі ще влив у нього трохи коньяку, поклав на лоба холодний компрес, прикрив по вуха ковдрою — і пішов собі спати, як колись, у кімнатку на мансарді.

Пані Марія перед тим, як покинути будинок, прибралася навіть тут. Випрана ковдра пахла милом. Толпі волів би, щоб та була просякнута запахом його поту, снів та пестощів Аделі, але хлопець хитався від утоми, тож, незважаючи на чистоту, відразу заснув.

Снилася йому лампа-мелюзина в кабінеті Тифона, яка мала жіночі форми. У господаря насправді не було такої лампи, й Толпі добре про це знав, але уві сні це не мало жодного значення. У ту пізню годину ночі, коли засинають навіть нічні метелики, кажани та інші створіння, що мешкають у темряві, мелюзина розплющує дерев’яні повіки та сукаті вуста й кричить, безголосо кричить у темряву. Її груди набухають жаданням, наче молоком, пиптики виразно вимальовуються під різьбленою з кедрового дерева сукнею. Толпі цілує їх, покусує та смокче, бо знає, що під палітурою криється справжня жінка з крові та прагнень. Відчуває живе тепло, що пульсує крізь дерево.

Хлопець тягнеться рукою під сукню, яка прилягає до тіла так тісно, наче перекинута чашечка тюльпана, водить пальцями по литках, по тих м’якеньких ямочках під колінами, по стегнах і вище — а коли дістається, куди збирався дістатися, виявляється, що там нічого немає. Гладке, поліроване дерево. Нічого, ані скіпки. Лампа виявляється звичайною лампою і не несе на собі навіть сліду жіночості, а сама думка, що вона може ту мати, є не лише недоречною, але й нездоровою.

Але ж це саме такий сон.

Коли Толпі прокинувся в листопадовому передсвіті, то довго не міг знову заснути. Йому здавалося, що щось ходить і шкрябає стіни глибоко-глибоко під ним, що цей звук долинає з підземелля, скоріш відчутний, аніж чутний, немов усередині мурів бігають щури. Хлопець завмер, наче кролик, і сам себе переконував, що це йому лише здається, що все через те, що будинок великий та порожній і що неможливо з піддашшя чути бодай щось з підвалів. Так він собі говорив. А коли вже зморився від страху, то знову заснув.

Остаточно він прокинувся, лише коли ранок переливався в полудень. Янгол уже одерев’янів. Толпі вирвав у нього жменьку білого пір’я, а тоді вкинув тіло до великої печі в котельні, облив гасом і підпалив. У всьому будинку смерділо паленим пір’ям.