Наталі Ліон - Не дивись мені в очі, Наталі Ліон

Розділ 46.

Коли я вийшла з ванни, Соколовський  стояв на кухні, спиною до мене і голосно розмовляв з кимось по телефону. З його діалогу я зрозуміла, що охорона когось впіймала і потягнула до відділку. Мабуть, тих злочинців, що намагались пошкодити мою машину. Але я не була впевнена і просто завмерла підслуховуючи його розмову.

Потім Влад обернувся і побачив мене. Він був дуже стурбований і нервовий.

Я стояла і мовчки розглядала його, такі вже рідні риси обличчя, мужній профіль, насуплені брови. Коли він гнівався, виглядав ще привабливіше.

Соколовський завершив розмову і наблизився до мене. Ледь помітно посміхнувся, коли побачив, що я одягнула його футболку.

- Тобі дуже личить, - тихо промовив він, торкаючись руками моєї талії.

- Можна я візьму її з собою? - раптом, запитала я.

- Звичайно, Анно. Бери все, що тобі подобається, - ніжно промовив Влад, закладаючи пасмо мого, ще мокрого, волосся, за вухо. – Я скоро повернусь.

Він неохоче мене відпускає і йде в душ.

Здавалося, ще вчора я злилась на нього, ненавиділа, а сьогодні все змінилось. Ці погрози, залякування, а тепер втеча, надто зблизили нас знову. Або, просто, допомогли зрозуміти те, в чому б ми, при інших обставинах, ніколи не зізналися один одному.

Соколовський виходить з душу в одному рушнику, який  обмотаний навколо стегон, з волосся стікають краплі води. Я стою на кухні, обпершись на стільницю і безсоромно його розглядаю. Сьогодні, наша остання зустріч перед моїм від’їздом, а далі -  повна невідомість. Ми думаємо про одне і теж. Влад, хижими кроками наближається до мене, змушуючи пульс пришвидшитись.

Лише одна мить і я знову тону в його міцних обіймах, з яких не хочеться вириватись. Ми цілуємось жадібно, ненаситно, як в останній раз. Жорстка щетина безжально дряпає моє обличчя, але я не звертаю на це уваги. Лише обвиваю його за шию, нестримно цілуючи у відповідь.

Я хочу, щоб він відчув, як сильно мені потрібен, як мені не вистачало його поцілунків, дотиків, ніжності.

Його руки ковзають під футболкою, ніжно погладжуючи мою спину. Влад підхоплює мене під сідниці і несе в спальню, опускає на ліжко, позбавляючи від одягу. Його губи ковзають по моєму тілу, обпікаючи гарячими поцілунками. Ми двоє на межі і я розумію, що стримувати себе більше не в силах. Мене розриває на атоми від такої бажаної насолоди. Як же хочеться, щоб ця ніч ніколи не закінчувалась.

Важко дихаючи, ми обоє повертаємося до реальності. Після дикого бажання, самоконтроль і здатність мислити тверезо знову на місці. Ми все ще обіймаємось, тулимось один до одного намагаючись вдосталь набутися разом. Знаємо, що завтра вранці на нас чекає тривала розлука.

Заснути вдається тільки під ранок. Здається, я тільки прикрила повіки, як пролунав сигнал будильника. Влад вже не спав.

- Доброго ранку, мала, - тихо промовив, цілуючи мене у скроню. Я лише зітхнула у відповідь.

- Доброго ранку, - прохрипіла невпевнено. Який же він добрий, коли ми знову змушені розлучатися?

- Я приготую тобі каву, - промовив Соколовський вислизаючи з ліжка.

Я неохоче встаю, вмиваюся, волосся збираю в низьку гульку, переодягаюся в той одяг, який приготував мені Влад. Відчуваю себе справжньою втікачкою. Потім збираю речі в невеликий рюкзак. Крім одягу для конспірації, Соколовський приготував декілька футболок, спортивний костюм, навіть білизну придбав, за що я йому надзвичайно вдячна. Він добре про мене потурбувався.

Кава не лізе в горло. Єдине моє бажання, щоб все це швидше закінчилося, і ми нарешті, змогли жити спокійно, без постійних коливань, переживань, небезпеки.

Влад стоїть біля вікна, привідкривши жалюзь.

- Пора, - коротко повідомляє мені.

Якби він тільки знав, як я не хочу їхати від нього. Хочеться протягнути цю мить якомога довше, закарбувати в пам’яті.

- Я готова, - жалібно промовляю.

Одягаю перуку і перетворююсь в блондинку. Доповнюю свій образ окулярами, одягаю чорну шкіряну куртку, кросівки, дивлюся на себе в дзеркало і полегшено видихаю. Я справді не подібна на себе. Від цього з’являється впевненість, що все буде добре.

Влад мовчки спостерігає за мною не видаючи ні звуку. Потім різко розвертає мене до себе і жадібно впивається в губи. Йому важко так само, як і мені, хоча і намагається це приховати за маскою спокою. Він відпускає мене і простягає телефон.

- Будеш дзвонити до мене по ньому. Свій залиш тут, - намагається говорити спокійно. Я роблю так, як він просить, дістаю телефон і кладу на поличку.

- До зустрічі, Владе, - промовляю я і швидко зникаю за дверима квартири.

Довге прощання – лишні сльози, які я і так стримую з усіх сил.

Таксі чекає мене під під’їздом багатоповерхівки. Я спокійними кроками наближаюсь до автомобіля, відкриваю дверку і забираюсь в салон. Рюкзак кидаю на сусіднє сидіння і втуплююсь в обличчя водія. На душі стає легше, коли я вловлюю знайомі риси. Це той самий Дмитро, колишній водій Влада. Він кидає короткий погляд на мене, вітається і заводить автомобіль.

- Дорога буде не довга, - подає голос водій. – Ми поїдемо за місто в Маринівку, там ви будете в безпеці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍