Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

Двічі просити не довелося. Максим вихром вилетів у монастирський двір… і остовпів: двоє ченців тягли волокушу, на якій лежав…

– Йосипе, що з тобою?!

Вмить опинився Залізняк на колінах поруч з волокушею, припав до рук Шелеста, складених на його грудях: долоні були холодні як лід.

– Йосипе?!

Насилу зрушив закам'янілі руки: під ними відкрилося багато прикрашене руків'я кинджала, встромленого в сонячне сплетення. Максим потягнув за руків'я – лезо було закривавлене, але кров з-під нього навіть не засочилася.

Смертельна рана була нанесена так давно, що труп уже оклякнув.

– Коли ви розмовляли вчора ввечері, ти бачив у нього цей кинджал? – немовби далекою луною донісся до послушника голос ігумена Мельхіседека.

– Ні, панотче, це не його зброя…

– Отже, це не самогубство?

– Його вбили… вбили!..

Зненацька Максим зрозумів, хто насмілився напасти на гінця кошового отамана Війська Запорозького! Ну, так воно і є: от чому руків'я кинджала багато прикрашене!.. Ну звісно ж, звісно!..

І послушник несамовито заволав:

– Так-так, його вбили!!! Убили ці самі… як їх?.. Конфедерати барські вбили – от хто!!!

– Конфедерати?! Які такі конфедерати?! Що ти верзеш, отроче?

– Та ці самі! Ось ці от!

Максим заходився обшукувати труп: учора під час суперечки гонець показував йому послання кошового, де коротенько роз'яснялося положення справ з Барською конфедерацією й містився заклик до антипольського повстання. Однак замість достопам'ятного листа послушник витяг з-за пазухи загиблого пергамент розкішного вигляду, з позолоттю по краях і поважного вигляду зеленою печаткою на шовковому шнурку. Пергамент був трохи ушкоджений ударом кинджала, що обірвав життя Йосипа Шелеста, й обагрений зовні його кров'ю.

– Подай-но це сюди, – велів ігумен. Залізняк скорився. Настоятель дуже уважно оглянув печатку. Обличчя його, дотепер серйозне, тієї ж миті стало врочистим. Отець Мельхіседек проголосив співучо, немовби завершуючи проповідь:

– До грамоти прикладена печатка Божою милістю імператриці російської Катерини Олексіївни!

Потім зламав печатку, розгорнув пергамент і прочитав…

Києво-Печерська фортеця, Україна, 12 серпня 1768 року.

– То що ж за повеління містилося в документі, що ти називаєш Золотою грамотою?

– Указ цариці про необхідність захистити віру православну, врятувати землю батьків і дідів наглих від нищівного впливу католиків. Грамота обіцяла всякому, хто володів нею, право різати, вішати, знищувати у всякий спосіб, якого душа зажадає, ляхів, жидів і уніатів. А крім того повідомлялося, що за зроблене ніякого покарання не буде.

– І як же ти вчинив?

Брякнуло залізо кайданів: це арештант в безсилому гніві стис невеликі, але міцні кулаки.

– Кожен на моєму місці вчинив би так само… У присутності монастирської братії над застиглим уже тілом січового товариша мого Йосипа Шелеста я, не барячись ні секунди, випросив благословення отця Мельхіседека на те, щоб розірвати дану мною обітницю послуху й виконати царицину волю, викладену в Золотій грамоті.

– Що ж відповів тобі ігумен Свято-Троїцького монастиря?

– Зрозуміло, він благословив моє рішення, тому що дуже засмутився долею славетного запорожця, якого підло зарізали ці псипідпанки ляські!..

Далі Кирило Григорович майже не слухав бранця. Загалом, усе було зрозуміло: організаторів бунту обдурили найжорстокішим чином… але водночас із елегантною простотою, на яку здатен був лише витончений розум!

Ну так, звісно ж: підле вбивство гінця, посланого в Мотронинський монастир отаманом Запорозького коша, вкрай розбурхало всю братію на чолі з самим ігуменом Мельхіседеком. За цих обставин настоятель Свято-Троїцької обителі просто не міг відхилити прохання Максима Залізняка, що всім серцем рвався оголосити священну війну за потоптану віру православну, за нібито потоптану конфедератами землю батьків і дідів наших…

Далі все пішло, як по писаному: розлючений послушник зібрав у Холодному Яру тисячу чоловік, незадоволених бешкетуваннями польських панів (які й насправді мали місце в незліченній кількості), гайдамаки ввійшли в Мотронинський монастир, відстояли там всеношну, одержали особисте благословення ігумена – і спалахнула Коліївщина!!!

Пригадуючи, що в зниклому листі кошового йшлося про Барську конфедерацію, гайдамаки насамперед ополчилися проти панів-конфедератів: саме їхні володіння першими потрапили під нищівні удари бунтарів… з якими хвальки не могли вдіяти анічогісінько! При цьому до Санкт-Петербурга щотижня прибували перелякані прохання (більше схожі на благання) польського короля Станіслава-Августа Понятовського про допомогу як проти Барської конфедерації, так і розбурханих холопів!

Зрозуміло, у цій ситуації Її Імператорська Величність Катерина Олексіївна ніяк не могла залишатися байдужою до прикростей союзної Польщі. В охоплені бунтом землі був надісланий корпус генерала Кречетнікова, який для початку зайнявся чомусь не гайдамаками, а втихомиренням геть деморалізованих конфедератів. Останні виявилися абсолютно не готові воювати одночасно і проти росіян, і проти гайдамаків, тому особливого опору не чинили. Тож осередок Конфедерації – фортецю Бар, а слідом за нею Бердичів, Львів і навіть гордий пишний Краків росіяни скорили майже граючись.

Тут в Умані сталося щось надзвичайне: замість того щоб відбити облогу повстанців, старий мудрий сотник Іван Гонта з усіма підлеглими козаками з надвірної міліції панів Потоцьких зненацька перейшов на бік гайдамаків! Умань захлинулася в крові декількох тисяч жертв, а околишні дерева прикрасилися трупами повішених рядком поляків, євреїв і собак… Подальший безкарний розгул Коліївщини загрожував похитнути підвалини держави, тому генерал Кречетніков одержав наказ негайно заарештувати бунтарів.

Що і зробив без єдиного пострілу: адже Золота грамота клятвено обіцяла повну безкарність «захисникам віри православної»… Гайдамаки преспокійно здалися на милість генералові Кречетнікову, він же негайно оголосив грамоту підробкою, виготовленою Максимом Залізняком з напучування хитрого ігумена Мельхіседека Значко-Яворського. І от уже Іван Гонта замордований поляками, настоятель Мотронинського монастиря зміщений з посади, а Максим Залізняк…

На колишнього послушника було моторошно дивитися: худий, блідий, у жалюгідному лахмітті, з кайданами на руках і ногах, без ніздрів, а на чолі й щоках випалені букви «В», «О», «Р».

Варнак…

Отакою виявилася плата за вірність государині імператриці й за неухильне виконання її наказів!..

– Скажи мені от що, – перервав Розумовський бранця, що захоплено розповідав про