Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

доведеться нагадати ляхам, хто щирий господар на багатостраждальній землі українській!!! Нічого, нічого: знову ми той Бар візьмемо і вже цього разу каменю на камені не залишимо! Згадаєш моє слово, Максиме: по камінцях фортецю розтаскаємо, розкидаємо, крівцею ляською землю вмиємо, сіллю засиплемо – і щоб навіть трава на тім місці не росла більше! Нам би тільки всіх товаришів вірних під корогви війська запорозького поставити!..

До вечора Йосип Шелест живописав у найчорніших тонах розгнуздані бешкетування польських шляхтичів, кожен з яких міг із простої примхи розорити й без того вбоге господарство, скалічити селянина, збезчестити дівчину або поглумитися над жінкою. Важку для серця бесіду перервало гудіння монастирського дзвона, що закликав братію до вечірні. Послушник вибачився, залишив колишнього товариша у своїй убогій келії, й відправився на загальний молебень. Повернувшись до себе, сказав гінцеві наступне:

– Я весь вечір благав Господа Бога про рішення, тому що вперше у житті не знаю, як учинити. Козацьке серце підказує мені, що варто залишити тиху обитель і повернутися на Січ, щоб зі зброєю в руках постояти за віру православну, за честь нашу, ляхами клятими зганьблену…

– Ну, так у чому ж річ?! – здивувався Шелест. – Давай підемо звідси завтра ж!

– Стривай, я ще не все сказав, – зупинив Максим колишнього товариша. – Отже, серце підказує, що треба розпрощатися з тихим монастирським життям. Але ж я дав обітницю слухняності, от у чім річ! Якщо піддамся голосу серця, вийде, що проміняв я скромний монастирський подвиг, здійснюваний на славу Божу, на життя лихе!

– Максиме, Максиме, що ти верзеш?! – знову не втерпів запорожець. – Служити во славу Божу можна не тільки в стінах тихої обителі, але й зі зброєю в руках захищаючи віру нашу від ворожих зазіхань!

– Ні, це буде зрадництво обітниці…

– Яке таке зрадництво?! Ти про що, Максиме?! А коли завтра уніати нечестиві відпишуть монастир цей собі у володіння – що тоді буде?!

– Не відпишуть! Єпископ Переяславський Гервасій такого ніколи не дозволить!

– А якщо єпископа твого р-р-раз і приберуть – тоді як?!

– Та хто ж його прибере?! – здивувався Максим.

– Ляхи приберуть за наклепом тих таки уніатів!!!

– Не бувати цьому!!!

– Ой, Максиме, Максиме, не приведи Господи тобі переконатися в істинності слів моїх, яким ти зараз не віриш!

– Зате тобі приведи Господи переконатися в тому, яким необгрунтованим страхам піддався ти й усі запорожці, разом узяті!!! – гаркнув Залізняк.

– Максиме, ти при своєму розумі?! – здивувався Шелест.

– Це ви там, на Січі збожеволіли незрозуміло з чого!!! Перелякалися, немов баби, прости Господи, і помчали інших лякати тим, чого й близько немає!..

У такому ж дусі їхня лайка тривала до глибокої ночі. Кілька разів у келію послушника заглядали ченці й просили гучною суперечкою не вводити братію в спокусу. Скінчилося тим, що колишні товариші полишили межі монастиря, щоб накричатися досхочу на вільному повітрі. Дійшли до узлісся, тут присіли на повалене дерево. Незважаючи на вогкість березневої ночі, продовжували суперечку, доки щербатий місяць не здійнявся над верхівками дерев.

– Ну що ж, Максиме, якщо так – піду я, чого вже там… – смутно мовив Йосип Шелест, коли всі аргументи з його боку були вичерпані.

– Підеш?! Куди ж це ти зібрався посеред ночі?! – стрепенувся Залізняк.

– Та у Чигирин же! Там на мене кінь вірний чекає, скочу в сідло – і знову в путь, щоб інших козаків з насиджених місць знімати.

– А навіщо ти коня в Чигирині залишив?

– Та тому, Максиме, що в монастир на прощу пішки ходять, а не верхи їздять! Молодий ти ще й багато чого не розумієш, хоча вже й послушником став…

– Ні-ні, так не годиться! Іти одному вночі через ліс глухий!..

Гість лише криво посміхнувся: що для запорожця якийсь ліс, нехай навіть нічний?! Однак на душі в послушника було неспокійно, тому він продовжував наполягати:

– І все-таки давай повернемося назад у монастир, там переночуємо, а ранком і підеш далі виконувати доручення кошового.

– Ні, Максиме, не повернуся я в монастир!

– Чому?

– Негоже ночувати там, де тобі не радіють.

– Та з чого ти взяв, начебто я тобі не радий?!

– Якщо б ти дійсно зрадів, то пішов би за мною негайно, а так!..

Із цими словами Шелест махнув рукою, звився на ноги, і хоча послушник усіляко намагався втримати його, попрямував по стежці в лісову хащу.

– Стривай, не гнівись, Йосипе!.. – у розпачі крикнув Залізняк.

– Ні, Максиме, я не гніваюсь. Просто ти вибрав тихе самітницьке життя – то навіщо ж я тобі заважати стану?! А тому прощавай…

– Йосипе!..

– Прощавай, Максиме, більше ми в цьому житті не побачимось, а щоб на тім світі зустрітися – на те воля Божа! Прощавай…

Так і не зумів утримати його послушник. Повернувшись у келію, спробував заснути, але до ранку так і не змежив повік. Максиму не давала спокою думка, що він так і не сказав запорозькому гінцеві чогось дуже важливого, чогось такого, що могло б…

Втім, Залізняк і сам не розумів, про що ж вони не договорили… Думки про це недоговорене мучили його так сильно, що і спровокували на прикру помилку зі свічником. І от послушник укотре вже бубонив:

– І не введи нас у спокусу, але збав нас від лукавого…

Знадвору донісся неясний шум, потім ледь чутні гнівні вигуки. Залізняку надзвичайно хотілося з'ясувати, у чім річ, але оскільки покуту на нього наклав сам ігумен Мельхіседек, переривання молитви було рівносильне новому прояву гордині й опору волі людини, яку надзвичайно поважала вся братія. Тому Максим залишився стояти на колінах перед вівтарем.

Як раптом двері храму розкрилися, і до послушника долинув схвильований голос отця настоятеля:

– Нумо, чадо, вставай і йди сюди