Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

Зі щоденника Санітара:

«…Місце дислокації – невідомо. Годинник зупинився о 8.06. Час приблизний – після обіду. Пройшов дощ, боюся, що вночі замерзну. Хочу пити. Воюють політики, а ми – м’ясо, скрізь на мені – м’ясо, хлопців розірвало. Шматки людського м’яса схожі на баранину. Вже злітаються мухи. Ось для кого війна – мати рідна. Болять пальці на нозі, і п’ята, і кісточка, якої вже немає. Синові – вчися, мамі – гордися, дружині – не впадай у відчай, дочці – послідовності. Боляче. Братові – допомагай. Собі – мене знайдуть ще живого. Юра Х. – влітку в гості. Знову пішов дощ. Якщо до вечора не висохну – замерзну. Встати не можу. Від болю втрачаю свідомість, можу поворушити лише правою рукою і лівою ногою. Кістки стирчать з гомілки, як зі свинячої ноги – білі і круглі, багато скалок. Стирчать… Дірка наскрізь, а крові мало. Стопа висить на шкірці й м’ясі. Бульйон застигає. Сонце сідає в 19.30, зараз близько 16–17. Живіт мокрий, перевернутися не можу. Послабшав, немає чіткої думки. Олеже, спасибі за броник, реально допоміг, тільки навіщо, невідомо… Відпущу джгут, повинен заснути. Довкола знову обстріл, до мене не дійти. Рука ліва холодна – погано, трусить всього, озноб. Зараження крові? Скільки протягну? Перекинутися б на бік або на спину. Постійно бомблять, на бронику дірки і шматки м’яса, шматки м’яса скрізь. Спробував перевернутися – відключився. Відключився наскільки? Хочу спати…

Удома – ХРАМ, день храму першого Пречистого. Скільки наших розірвало? Двох, трьох, чотирьох? Екіпаж не вибрався. А може, і вибрався і десь поруч лежить. Де я узяв другий джгут, не пам’ятаю. Спина мерзне. Хочу на сонечко. Поруч міна вибухнула, влучний розрахунок. Чий? Як я зліз із броні? Нога болить. Скільки ноги відріжуть, якщо знайдуть? Хто різатиме? Хто-небудь вижив? Стріляють поруч. Залетить міна в «зеленку» – мені хана, відмучився. Вітер холодний, може, підсохну. Хто знайде хлопців? Хто знайде мене? Коли відправлять додому, чи будемо безвісти зниклі ми? А у мене місця на кладовищі немає. Коли на моїй нозі почнуть пастися мухи? Коли вона почне гнити? Чи доживу? А нам обіцяли медикаменти. Суки. Нічого не дали, окрім джгута і бинта. Де моя аптечка? Як ми заїхали в осине гніздо? Де варта, де колона? Хто і коли збере трупи? Погниємо тут безвісти. У мене не лише ногу відірвало, шкарпетку також і берць. Бинт просочився кров’ю, обліпили мухи. Ще півпачки сигарет. Вночі підкурювати не можна, обстріляють. Пити. А ми лінії… мінометів і беемпе. Не можу зрушити з місця. Відключаюся. Якщо не затихне, обстріляють. Не одні, так інші… Сонце сідає. Навряд чи дотягну до ранку. Завжди намагався чинити по совісті, якщо кого коли-небудь образив, прошу вибачення. Маю честь.

Доброго ранку. Замерз так, що боків не відчуваю, б’є все тіло. Росу не випив, а що питиму, не знаю. Вночі працювали «гради». «Зеленку» не впізнати. Поруч били. Потрібно обробити рану і перемотати. Цікаво, де берць? Як він? Хочу квашених яблук. Мокрих і соковитих. І кавун. Мене вже, напевно, записали в «двохсоті», і похоронку прислали. Як там мама переживе? Дочка з сином не поїдуть на навчання. Даремно. Вже близько шести, а обстрілу немає. Близько 7 ранку. Пити. 29. Холодно, одяг сирий. Де отці-командири, які обіцяли нікого не кидати? А вони і не чухаються, насрати їм на нас, власні шкури їм дорожче. Беха ще працює. Там тепло. Завтра почнуть смердіти трупи і моя стопа. А ще через пару днів і я. Якраз до 1 вересня. Іронія долі. Галюцинації і сни наяву – друзі приносять воду, багато води, а я не можу напитися.

Уранішній моціон почався – обмін мінами. Під час обстрілу точно ніхто не прийде. Останній раз їв учора в обід. Необхідно підтримувати сили. Ловлю мурах. Мало, але хоч щось. Тремтіння, але вже не від холоду, а від слабкості. Довкола канонада. А наді мною пташки співають. До чого б це? Близько 11-ї вже. Мене так мучить спрага. Поганий знак. Загальна слабкість. Сонливість. Озноб. Хочу заснути в сауні. Стріляють скрізь із мінометів, хто де, не розібрати. Кумедно слухати, як над тобою пролітають міни. Якщо хоч одна попаде в дерево і розірветься, мені кранти. Роздовбати б комбата за те, що випустив без індивідуальних аптечок. Зараз згодилися б. Потрібен сильний антибіотик. Близько 12 – 13-ї. Самопочуття хрінове. Куплю спальник, кину в нього грілку і не вилазитиму.

Під’їхати через 5 днів трупи зібрати. А можна і на поранених наштовхнутися, а їх лікуй ще потім. Іронія долі. Я сам зміг допомогти лише 3 хлопцям, а собі четвертому вже нічим не можу. Сама рана майже не болить. А п’ята ось-ось із середини розірветься. Шкіра на руках зморщилася – зневоднення. Близько 14 – 15-ї. Беха нарешті замовкла. Тиша, хоч око виколи. Зате міномети краще чутно. Рій мух злітається, у них банкет. Немає сил накрити рану. Вже не можу спіймати мураху. Дожився. Пальці на нозі, як… При спробі поворушитися – пекельний біль у рані. Дружина, спробуй відновити сім-карти, хто залишився живим. Можна передзвонити.

Дім – є, син – є, дерево не встиг посадити на стадіоні, щоб ховалися в тіні й мене згадували. Відчуваю, не дотягну до 55. Прожив добре, повноцінним насиченим життям. Думаю, буде кому мене згадати. Вмираю, як у казці: лежить молодець у чистому полі, над ним ворони кружляють. І мухи. Вечоріє. Шанси, що мене знайдуть, зменшуються. Вночі ніхто шукати не піде, а її ще пережити потрібно. Судома зводить пальці на здоровій правій руці, цікавий симптом…»

Не пам’ятаючи себе, Санітар опритомнів і відчув, що якщо зараз, протягом короткого часу, його організм не отримає рідини, хоч би кількох крапель, не отримає хоч би кількох крихт їжі, то він помре вже через кілька годин – якщо не від спраги і голоду, то з відчаю. Дихання давалося насилу, за декілька діб ніс забився слизом, і Санітар подумав, що було б непогано… Акуратно, немов безцінний напій, він видавив рідину з обох ніздрів і змастив нею сухий язик і потріскані губи, відкрив рот і став терпляче чекати. Перша муха прилетіла хвилин через п’ятнадцять, довго і ненависно-нестерпно лоскітно повзала на губах, відлітала, як тільки він кліпав віками, тому очі довелося закрити і працювати наосліп. Нарешті, муха заповзла на язик, і Санітар різко закрив рот і одним ковтком проковтнув здобич. «Не треба так квапитися. Треба жувати, ретельно ворушити щелепами», –