Євген Вікторович Положій - Іловайськ. Розповіді про справжніх людей

насварив він себе. Наступна муха прилетіла хвилин через п’ять, її Санітар зловив одразу, і, ніжно розчавивши зубами, неспішно пожував. Жодної відрази він не відчув. Просто плямкнуло в роті тільце – і все. «Шкода, що не можу відірвати крила. Від них, однак, жодної користі». Вночі його колотило від холоду так, що він боявся, що відірветься ступня.

Опритомнів він від чоловічих голосів, які чулися прямо над головою. Не свої і не чужі, місцеві мужики, троє. Санітар не вірив своїм вухам – не святі, не мурахи і не опариші, а звичайні живі люди, з крові й плоті, стояли над ним і вели розмови. Серце забилося від радості, він хотів закричати зі всієї сили: «Я тут! Допоможіть!» – але дихання перехопило, і він лише тихо захрипів, видавивши з себе хіба що кілька звуків, мало схожих на людські.

– Дивися, снайперка розбита лежить! Михалич, он патрони, позабирай. Е, тут людина під гілками! Живий? – голова нахилилася над купою гілок і зависла над Санітаром. Він ніяк не міг розгледіти, як виглядає його рятівник – не було сил підняти голову.

– Ні, мертвий, – глухо пожартував у зім’яту траву. Мурахи розсміялися і покидали, тримаючись лапами за животи, свою ношу.

– Куди тебе бабахнуло?

– У руку і ногу. Ступню відірвало.

Мужики розібрали гілки, поглянули на рану і почали тихо матюкатися.

– Тут же погнило вже все, б…!

– Пити.

– У нас немає з собою.

– Подивіться в беемпе.

– Там немає нічого, ми дивилися. Давай, полежи тут трохи, ми зараз, – і швидко пішли.

Санітар закрив очі й знову відкрив – нікого, але гілки розкидані. Значить, дійсно хтось приходив, говорив. А, може, це він сам у мареннях розкидав своє укриття, намагаючись вирватися з полум’я жару? І говорив сам із собою?

Повернулися скоро, з жінкою на ім’я Свєта, яка вколола димедрол і посипала рану знезаражувальним порошком. Мужики підсунули маленьку каструльку холодного борщу, хліба з салом, але Санітар спочатку надовго припав до пластикової пляшки з водою. Напившись, спробував їсти борщ, але зміг лише випити рідину, жувати гущавину не мав сил.

– Дякую, мужики. Але сало з хлібом не зможу вкусити.

– Ну, ти як? Краще? Ти давай, полеж тут, почекай, ми тобі Червоний Хрест зараз приведемо. Вони їздять тут, трупи збирають, так що якось так…

– Не йдіть!

До вечора Санітар кілька разів засинав, прокидався, впадав у безпам’ятність. Сказати, що він жив надією, було б неправильно – він жив мерехтливим відчуттям, що він ще існує. Навряд чи це відчуття можна назвати надією. Він лежав і дивився в одну точку – як через його руку проклали доріжку життя невтомні мурахи, які тягають на собі, не зупиняючись ні на мить, мурашка за мурашкою, необхідні для мурашиного буття деталі світоустрою: смітинки, павутинки, крила мух, травинки, личинки і багато ще того, чого Санітар або не розгледів, або не запам’ятав. Коли стемніло, мурахи зникли, а замість них з’явилися сумні мужики.

– Червоний Хрест сюди відмовився їхати. Кажуть, тут стріляють. Отож давай, повзи сюди… – і дістали велике квітчасте диванне покривало.

Акуратно, прагнучи не потурбувати ногу, мужики віднесли Санітара в старий «москвич-412» і поклали на заднє сидіння.

– Нормально?

– Так.

– Ти той, добре, що в такій формі, на російську схожа… І без нашивок. Коли блокпости проїжджати будемо, кажи, що ополченець.

– Хто?

– Ополченець з «денееру». Ферштейн?

– Яволь.

– Ну, давай-давай, поїхали, – один сів за кермо, двоє почали штовхати машину. – Акумулятор кулями посікло, зрозумів? Ось така війна, б…

Їхали недовго, до заправки. Санітарові здалося, що пістолет від колонки побув у бензобаку всього декілька митей. Запитав:

– Бензину немає?

– Бензобак у машині пробитий. Все, що вище за літр, витікає. Так і їздимо тепер.

По дорозі заскочили в село набрати води. Почув уривок з розмови: «Нічого після обстрілу не працює, вода лише колодязна…» Чиста, холодна, нічого смачнішого Санітар не пив останні років сто. Його переповнювало відчуття радості, перемоги над смертю, він розумів, що перше своє завдання – вижити, він, напевно, виконав, а що буде далі…

– Зберися, давай, укропе. Зараз блокпости підуть. Тебе як звати хоч?

– Володька.

– Звідки сам?

– З Полтавщини. А ми куди їдемо?

– У Старобешеве, в районну лікарню, більше нема куди. Ти там, коли на свою Полтавщину повернешся, всім розкажи, що українська армія вбиває мирних мешканців. Вас тут, укропів, ніхто не хоче. Так і скажи!

Санітар сперечатися не став. Але й обіцяти також. На першому блокпосту проблем не виникло: перевірили паспорти, запитали, хто на задньому сидінні, мужики відповіли, що поранений ополченець. Солдат заглянув у машину і нічого не сказав, махнув рукою: мовляв, проїжджайте. Другий блокпост пройшли так само: паспорт – Санітар відзначив, що всі солдати відкривають паспорти вертикально, ніби закордонні – хто в машині, куди їдете, проїжджайте.

У лікарні все було, як у посадці, лише зі стінами: світла немає, медикаментів немає, лікаря немає, їжі немає, вікна розбиті. Коли діставали з машини, під Санітаром порвалося красиве квітчасте покривало, і хтось із мужиків перелякано заголосив: «Ну, все, капець мені! Дружина за покривало голову відкрутить!» Мужик скаржився на долю так щиро, що Санітар не витримав і голосно істерично засміявся, так, що другий раз злякався, що від здригання тіла відірветься ступня. Це ж треба: ризикували життями, їздили під обстрілом, везли укропа, бак у машині пробитий, акумулятор розбитий, а ось за покривало убивається людина!

– Е, ти чого?! – мужики перелякано заметушилися довкола нього. – Ти в голову не поранений?

– Нервове, – спробував він зупинити тремтіння, але вже не зміг.

Медсестри поклали Санітара на стіл у санпропускнику і почали на нього дивитися, розводити руками й охати, як на прокаженого. Поки півгодини несли глюкозу для крапельниці й перекис промивати рану, вони розпитували мужиків про бій і політику, цікавилися, чи буде війна йти далі й чи погодиться Україна на від’єднання Донбасу. Санітар із цікавістю розглядав своїх рятівників, але ніяк не міг запам’ятати їх імена, настільки в той момент вони здавалися однаковими: темні спортивні штани і майстерки, футболки невизначеного кольору, гумові капці, безбарвні очі, темно-русяве волосся, середнього зросту, ніби брати. Коли стали віддирати засохлі бинти, по кімнаті розійшовся солодкий трупний запах плоті, що розкладається, і одна з медсестер утекла, ридаючи і тримаючись рукою за рот, стримуючи блювоту. Перекис із алюмінієвих кухлів лили прямо на рану, змиваючи опариші у відро. Санітар, сівши, бачив, як вони один за одним, мимоволі випадають зі своїх затишних ямок в його нозі. «Так і не встиг спробувати», – подумав без жалю. Рідини разом з опаришами і