Марія Кореллі - Спокута сатани

спиш, ти приймаєш знайомих лише тому, що можеш здивувати їх розкішшю, якій віддаєшся; ти читаєш і куриш, полюєш і їздиш верхи − і все! Ти пересічний індивід − і все! Хіба ти бодай раз завдав собі клопоту спитати, що зі мною? Хіба ти намагаєшся з терплячістю справжньої любові вселити мені прагнення більш шляхетні, ніж ті, якими я − свідомо чи несвідомо − перейнята? Хіба ти намагаєшся скерувати мене − палку, неспокійну жінку, заведену в оману, − до світла віри й надії, до того єдиного порятунку?!

І раптом, уткнувши обличчя в подушку, вона залилася слізьми.

Я вийняв сигару з рота й безпорадно витріщився на неї.

Це було приблизно через годину після обіду; стояв теплий, м'який осінній вечір. Я добре поїв, випив і відчував сонну важкість у голові.

− Боже мій! − пробурмотів я. − Ти поводишся дивно, Сибілло! Я гадаю, в тебе істерика…

Вона зірвалася з канапи, і сльози миттєво висохли на її розпаленілих лицях.

− Так, ти вгадав! − вигукнула вона, несамовито розреготавшись. − Істерика − більше нічого! Так пояснюють усі жіночі недуги. Жінка не може мати інших хвилювань, окрім тих, що виліковуються нюхальними солями. Серце болить? Ба!.. Розріжте їй шнурки корсета. Відчай? Дурниці!.. Потріть їй скроні оцтом. Неспокійне сумління? Ах!.. Найкращий засіб проти цього − летка сіль. Жінка − тільки іграшка, крихка іграшка, і коли вона зламалася, викиньте її геть, не намагайтеся зібрати уламків докупи!..

Вона замовкла, важко дихаючи, і перш ніж я знайшов кілька слів у відповідь, амбразуру вікна зненацька затемнила висока тінь, і знайомий голос спитав:

− Чи можу я за правом дружби ввійти без доповідання?

Я зірвався з фотеля.

− Ріманський! − вигукнув я, хапаючи його за плече.

− Ні, Джеффрі, спершу треба скласти моє шанування дамі, − заперечив князь, вивільнюючись із моїх обіймів та підходячи до Сибілли, яка стояла нерухомо. − Леді Сибілло, чи бажаний я гість?

− Як ви можете запитувати? − сказала вона, чарівно посміхаючись; у голосі її не було й натяку на лють. − Більш ніж бажаний! − Вона подала йому обидві руки, які він шанобливо поцілував. − Ви собі навіть не уявляєте, як я бажала знову вас побачити!

− Мушу перепросити за таку раптову появу, Джеффрі, − повернувся він до мене. − Ідучи сюди пішки зі станції, я був зачарований красою цієї місцевості і мирним спокоєм її околиць; знаючи дорогу через парк, я розраховував, що зустріну вас десь там. Але я не розчарований: я знайшов вас, як і сподівався, щасливою парою, яка насолоджується товариством одне одного; либонь, я міг би позаздрити вам, якби заздрив щастю цього світу, − однак я йому не заздрю.

Я швидко глянув на нього − він зустрів мій погляд цілком спокійно, і я дійшов висновку, що він не чув несподіваного мелодраматичного вибуху Сибілли.

− Чи ви обідали? − спитав я, беручись за шнур дзвоника.

− Дякую, обідав; у місті Лімінґтоні я мав вишуканий обід, який складався з хліба, сиру та елю. Знаєте, мені набридла розкіш, і я засмакував у простому меню. Ви маєте чудовий вигляд, Джеффрі! Чия не засмучу вас, якщо скажу, що ви… погладшали? Так, так, погладшали; ви схожі на справжнього провінційного джентльмена, якому в майбутньому загрожує подагра − та сама подагра, на яку страждали його шановні предки!

Я всміхнувся, хоча мені було не дуже приємно: мало задоволення, коли вас називають гладким, та ще й у присутності гарної жінки, з якою ви одружені лише три місяці.

− Натомість ви анітрохи не додали в тілі, − сказав я.

− Ні, − відповів він, граційно сідаючи у фотель поблизу мене. − Навіть тіло нормальної ваги обтяжує мене, а надмір тіла був би для мене геть нестерпним. Мені б хотілося, як висловився колись неповажний, але поважаний Сідней Сміт, одного спекотного дня «сидіти на власних кістках» − чи навіть зробитися духом із леткої речовини, немов шекспірівський Арієль, якби це тільки було можливо! Але як чудово вплинуло на вас заміжжя, леді Сибілло!

Його прекрасні очі зупинились на ній із видимим захопленням; я бачив, вона почервоніла під його поглядом і ніби зніяковіла.

− Коли ви повернулись до Англії? − спитала вона.

− Учора, − відповів він. − Я приплив із Ґонфлера власною яхтою. Темпест, чи ви не знали, що я маю яхту? О, я неодмінно якось організую вам екскурсію. Яхта дуже швидкоплавна, крім того, вчора погода була відмінна.

− Чи Амієль із вами?

− Ні. Я залишив його на яхті. Я можу один-два дні сам собі прислуговувати.

− Один-два дні? − перепитала Сибілла. − Ні, ви не покинете нас так швидко! Ви обіцяли нам тривалий візит.

− Так, я обіцяв. − Він дивився на неї з млосним захватом в очах. − Але, люба леді Сибілло, це було ще до вашої весільної подорожі. Час змінює наші думки, і я не певен, що ви та ваш знаменитий подруг досі бажаєте мого товариства.

Тепер я згадую, що цю останню фразу він виразно підкреслив; але тоді я не звернув на це уваги.

− Не бажати вашого товариства?! − вигукнув я. − Я завжди бажатиму його, Лючіо! Ви − найкращий друг, якого я будь-коли мав, і єдиний, якого я хотів би зберегти. Вірте мені! Ось вам моя рука!

Близько хвилини він із цікавістю дивився на мене, після чого обернувся до моєї дружини.

− А що скаже леді Сибілла? − спитав він м'яким, лагідним тоном.

Рум'янці на її лицях то спалахували, то зникали.

− Леді Сибілла скаже, − відповіла вона усміхнено, − що буде задоволена й горда, якщо ви почуватиметесь у Віллосмірі як удома і будете тут так довго, скільки самі забажаєте. Вона також має надію, що ви, незважаючи на вашу репутацію ненависника жінок, − тут вона звела свої чудові очі просто на нього, − будете поблажливі до вашої теперішньої chatelaine [32]!

Із цими словами й жартівливим поклоном вона вийшла з кімнати в сад і зупинилась на лужку, на невеликій відстані від нас; її біла сукня світилась у м'яких осінніх сутінках. Лючіо, підвівшись, стежив очима за нею; потім важко плеснув мене по плечі.

− Присягаюсь Небесами! − проказав він тихо. − Незрівнянна жінка! Я був би нечемою, якби почав сперечатися з нею чи з вами, мій любий Джеффрі. − Він пильно подивився на мене. − Відтоді,