Марія Кореллі - Спокута сатани

як ми востаннє бачились, я провадив диявольське життя; тепер мені час виправлятися, слово честі, час виправлятися! Мирне споглядання доброчесного подружжя піде мені на користь. Пошліть когось на станцію по мій багаж, Джеффрі, і я у вашому розпорядженні. Я залишаюсь.

XXIX

Настали спокійні дні − час, який був, хоча я цього й не знав, тим особливим затишшям, яке у природі зазвичай спостерігається перед бурею, а в людському житті − перед руйнівним лихом. Я відкинув геть усі тривожні, болісні думки і з задоволенням спілкувався з Лючіо. Приязнь між нами було цілком поновлено: ми гуляли, їздили верхи і проводили разом більшість часу.

Попри велику довіру до князя, я ніколи не говорив йому про моральні вади в характері Сибілли − не тому, що шанував Сибіллу, а тому, що інстинктивно передчував його реакцію. Мої зізнання не збудили б у ньому співчуття; він відповів би мені в'їдливим запитанням: яке право маю я, сам будучи небездоганним, сподіватися бездоганності від жінки? Тим часом я, як і багато інших представників чоловічої статі, був переконаний, що робити все, що хочу, так, як хочу, і тоді, коли цього хочу, я можу лише тому, що я мужчина. Я залишав за собою право спускатись до рівня тварини − але від жінки, тим не менш, вимагав незаплямованої чистоти. Я знав, як поставиться Лючіо до такого зарозумілого егоїзму, з яким сарказмом він зустріне мої ідеї про моральність у жінці. Тож жоден натяк не вихопився в мене, і до Сибілли я ставився з незмінною ніжністю та увагою, хоча вона, як мені здавалося, радше сердилась на моє надто відверте розігрування ролі закоханого подруга. Сама вона у присутності Лючіо перебувала в нервовому, мінливому настрої: то захоплена, то раптом похмура, то весела, то меланхолійна; однак ніколи не демонструвала вона такої принадної грації, таких чарівливих манер! Яким сліпим дурнем був я весь цей час! Занурений у вульгарні тілесні втіхи, я не бачив тих прихованих сил, які створюють історію − як особистого життя, так і життя цілих народів. Кожен новий день я розглядав як свою власність, із якою я можу чинити все, що забажаю; я ніколи не розмірковував над тим, що дні − це білі аркуші Божого літопису про людське життя, аркуші, на які ми наносимо позначки всіх наших добрих і поганих учинків, щоб за цими позначками потім було підбито підсумки всіх наших дій і задумів. Якби тоді хтось наважився виголосити переді мною цю істину, я порадив би йому піти проповідувати ці дурниці дітям; однак тепер, згадуючи, як я плямував ті чисті аркуші, що розгорталися переді мною з кожним сходом сонця, я здригаюся й молюся, щоб мені ніколи не довелося зазирнути у власноруч написану книгу мого життя. Хоча який сенс молитися Вічному Закону? Усе одно ми відповідатимемо перед ним за наші вчинки, коли настане останній Судний день.

Жовтень повільно, майже непомітно добігав кінця, і дерева прибрали густих осінніх барв − вогняно-червоної та золотої. Погода залишалася ясною й теплою, і бабине літо, яке канадійські французи поетично називають літом усіх святих, було щедре на світлі дні та безхмарні місячні вечори. Повітря було надзвичайно м'яким, тож щодня ми пили післяобідню каву на терасі, що виходила на лужок перед вітальнею, і одного вечора я став зацікавленим спостерігачем дивної сцени між Лючіо та Мевіс Клер − я б ніколи в це не повірив, якби сам не був свідком того.

Мевіс того дня обідала у Віллосмірі − вона нечасто робила нам таку честь; крім неї, було ще кілька гостей. Ми сиділи за кавою довше, ніж зазвичай: жвава красномовність і погідний настрій Мевіс надзвичайно уприємнювали розмову, і всі присутні хотіли, щоб вона тривала якнайдовше. Але, коли місяць у повні здійнявся у всій красі над верхівками дерев, моя дружина запропонувала прогулятися парками, і всі захоплено пристали на цю пропозицію; товариство розділилось на невеличкі групи, і я залишився сам. Я повернувся назад до кімнат, щоб узяти портсигар, забутий на столі в бібліотеці, і знову вийшов надвір. Запаливши сигару, я пішов в іншому напрямку − до річки, сріблясті води якої виблискували крізь густе листя дерев, що нависали над її берегами. Біля стежки, що вела до води, я почув голоси: один чоловічий, тихий, але переконливий, другий жіночий, ніжний, серйозний, трохи тремтливий. Я впізнав могутній проникливий тон Лючіо і приємні вібруючі нотки Мевіс Клер.

Здивований, я зупинився. Чи не закохався Лючіо? − сам себе запитував я, посміхаючись. Невже непримиренного ненависника жінок нарешті впіймали і приручили? І хто? Мевіс! Маленька Мевіс, не наділена вродою, але обдарована чимось більшим, ніж звичайні жіночі принади, − чимось, що збудило захват у гордій безвірній душі! Тут мене охопило безумне почуття ревнощів: чому, лютував я, з-поміж усіх жінок світу він обрав саме Мевіс? Чому не міг він залишити її з мріями, книжками і квітами, під чистим, мудрим, безстороннім поглядом Афіни Паллади, холодне чоло якої ніколи не потьмарювалося подихом пристрасті? Щось більше, ніж допитливість, змушувало мене слухати, і я обережно зробив два кроки до розложистого кедра, в затінку якого я міг усе бачити, залишаючись непоміченим. Так, там стояв Ріманський, схрестивши руки; його темні, сумні очі були звернені на Мевіс, а та стояла у кількох кроках від нього й дивилася з подивом та страхом.

− Я прошу вас, Мевіс Клер, − повільно мовив Лючіо, − дозвольте мені прислужитися вам. Ви наділені генієм − це величезна рідкість серед жінок, і я б хотів, щоб ваші успіхи зростали. Я не був би тим, чим я є, якби не спробував переконати вас: дозвольте мені допомогти вам у вашій кар'єрі. Ви небагаті; я міг би показати вам, як досягти багатства. Ви маєте велику славу, я згоден; але також ви маєте багатьох ворогів і наклепників, які повсякчас намагаються скинути вас із завойованого трону. Я міг би привести їх до ваших ніг, зробити їх вашими рабами. Ураховуючи вашу інтелектуальну перевагу, вашу обдарованість, я міг би, якби ви дозволили, дати вам таку впливовість, якої не мала жодна жінка в цьому сторіччі. Я не хвалько − я можу зробити те, що обіцяю, і навіть більше; з вашого боку я прошу тільки безоглядного виконання моїх рекомендацій. Моїх порад легко слухатись − так вважає багато хто!

Вираз його обличчя був дивним: суворим, похмурим, пригніченим; можна було подумати, що, пропонуючи дружню допомогу працьовитій жінці, він робить