Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

значно, дуже значно висвітили всесвітню історію, і якщо нинішнього часу ми маємо кілька чудових творів, то цим зобов’язані їм одним.

1832

Переклад Т. Михед

Про архітектуру нинішнього часу*

Мені завжди стає сумно, коли я дивлюся на нові будівлі, безперервно споруджувані, на котрі кинуті мільйони і з котрих мало які затримують зачудований погляд величністю малюнку, чи свавільною відважністю уяви, чи навіть розкішшю й сяйливою строкатістю оздоб. Невільно втискується думка: невже минув безповоротно вік архітектури? невже велич і геніальність більше не відвідають нас? чи вони — приналежність народів юних, сповнених одного ентузіазму та енергії й далеких від присипляючої, незворушної освіченості? Чого ж ті народи, перед котрими ми так самовдоволено гордуємось, котрим ледве даємо місце в історії світу, — чого ж вони так підносяться перед нами творіннями свого темного, не освітленого дробом знань розуму? Чого ж колосальні пам’ятки індусів такі величаві й незмірні, чого аравійські такі розкішні й чарівливі? Чого в нас у Європі в середні віки так багато споруджено їх у дивовижній величі?

Не хотілося б пересвідчитись у цій сумній думці, та все говорить, що вона істинна. Вони минули — ті віки, коли віра, палка, жарка віра, спрямовувала всі думки, всі голови, всі дії до одного, коли митець вище й вище прагнув піднести творіння своє до неба, до нього одного поривався і перед ним, уже бачачи його, благоговійно піднімав богомільну свою руку. Будівля його летіла до неба; вузькі вікна, стовпи, склепіння тяглися нескінченно у вишину; прозора, майже мереживна шпиця, наче дим, прозирала над ними, і величний храм таким бував великим перед звичайними житлами людей, як великі вимоги душі нашої перед вимогами тіла.

Була архітектура незвичайна, християнська, національна для Європи — і ми її залишили, забули, буцім чужу, зневажили, як незграбну і варварську. Чи не дивно, що три віки спливли, й Європа, котра жадібно кидалась на все, невситимо переймала все чуже, дивувалась чудесам древнім, римським і візантійським, чи спотворювала. Їх за своїми формами, — Європа не знала, що серед неї перебувають дива, перед котрими було ніщо все нею бачене, що у надрах її перебувають Міланський і Кельнський собори й що донині чорніють цегли незакінченої башти Страсбурзького мюнстеру[152].

Готична архітектура, та готична архітектура, котра утворилася перед закінченням середніх віків, є явищем таким, якого ще ніколи не створювали смак і уява людини. Її даремно виводять від арабської: ідеї цих двох родів цілковито розходяться; з арабської вона запозичила лише мистецтво надавати важкій масі будівлі розкіш оздоблень і легкість; але сама ця розкіш оздоб вилилась у неї зовсім в іншу форму. Вона обширна й піднесена, як християнство. У ній все з’єднано разом: цей струнко і високо піднесений над головою ліс склепінь, вікна величезні, вузькі, з незліченними змінами й плетивом, приєднання до цієї жахаючої колосальності маси найдрібніших, строкатих оздоблень; це легке павутиння різьби, що обплутує її своєю сіттю, оповиває її від підніжжя до кінця шпиці й відлітає разом з нею на небо; велич і разом краса, розкіш і простота, важкість і легкість — це такі достоїнства, котрих ніколи, крім цього часу, не містила в собі архітектура. Вступаючи у священний морок цього храму, крізь який фантастично дивиться різнобарвний колір вікон, піднявши очі вгору, де губляться, перетинаючись, стрілчасті склепіння одне над одним, одне над одним і їм кінця немає, — вельми природно відчути в душі невільний жах присутності святині, котрої не сміє й торкнутися дерзновенний розум людини.

Та вона зникла, ця прекрасна архітектура! Як тільки ентузіазм середніх віків загас і думка людини роздробилася й спрямувалася на безліч різних цілей, як тільки єдність і цілість одного зникла — разом з тим зникла й велич. Сили її, роздробившись, зробилися малими; вона спричинила несподівано в усіх родах безліч дивних речей, але істинно великого, гігантського вже не було. Візантійці, втікши зі своєї розпусної столиці, зайнятої мусульманами, перепсували смак європейців і колосальну їхню архітектуру. Візантійці давно вже не мали древнього аттичного смаку[153]; вони вже не мали й первинного візантійського й принесли тільки зіпсовані залишки його. Вони язичницькі, круглі, привабливі, сластолюбні форми куполів і колон силкувалися пристосувати до християнства, і пристосували так само невдало, як невдало прищепили християнство до свого язичницького життя, дряхлого, позбавленого свіжості. Купол витягся вгору й зробився майже, кутастим; стрункі лінії, фронтони якось дивно позламувались й витворили нікчемні форми. У такому вигляді отримали цю архітектуру європейці, котрі, зі свого боку, змінили її ще більше, бо в душі своїй ще носили первісний образ готичний і думку, цілковито протилежну розслабленій багатобічності греків. Тоді виникли важкі палаци з колонами, півколонами без усякої мети. Все це було несміливо, дрібно. Це була не розкіш, а спотворення простоти. Безліч міфологічних голів і оздоблень без смислу, обліпивши важку масу, не надали їй ніякої легкості, не пом’якшили міцних рис її ніжними й не виразили ніякої ідеї. Стремління у висоту, яке надавало величі й легкості найважчим масам, зникло; замість того вони роз’їхались у ширину.

Але церкви, побудовані у XVII і на початку XVIII віку, ще менше виражають ідею свого призначення. Дивлячись на них, здається, відчуваєш те саме, коли б людина брутальна почала підроблятися під світську витонченість. У них пряма лінія попри вимоги смаку з’єднувалась з вигнутою й кривою; за напівготичної форми всієї маси вони нічого не мають у собі готичного: вікна дрібні, збиті в купу чи розкидані без усякої гармонії; пілястри[154], не простягнені на всю довжину будівлі, втім приклеєні іноді вгорі, під куполом, іноді на середині, коротенькі, незграбні, над котрими часто знаходився другий поверх таких же колон, маленьких, негарних; дах із ламаних ліній; при цьому часто зберігалася й готична шпиця, але вже не та легка й прозора, котра під рукою митця середніх віків прибирала такої легкості, але важка, масивна, котра вже зовсім не летіла до неба. Все, що тільки відлунювало високими, спрямованими вгору готичнимй деталями, було залишене як позбавлене смаку.

Хоч упродовж XVIII віку смак дещо покращився, та з цього не виграли ми анічого: він покращився у веригах чужих форм. Важкість готична була справедливо вигнана зовсім, бо вона у грецькій формі була вже до неможливості потворною. Тоді ще з більшим завзяттям стали вивчати древні форми, але вивчали так, як несміливі учні, що копіюють з точністю незначні подробиці оригіналу й забувають про