Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

ідею цілого. Брали частини й з неймовірним надміром ліпили у величезну масу, що показала ще ніколи доти небувале роз’єднання в цілому. Колони й купол, які понад усе привабили нас, почали притуляти до будівлі без усякої думки й в усякому місці: вони вже не були головною ідеєю споруди, а тільки частинами чи, краще, оздобами її. Розмір самої споруди ми збільшили суттєво, а розмір купола щодо споруди зменшили. Ми не подивилися у збільшувальне скло на споруду, котру обрали за модель, не взорували на неї, відійшовши на певну відстань, але дивилися зблизька. Купол зробився незначним, малим. Бачачи його пустельність і одинокість на верху будівлі, додали до нього кілька інших, підвищили для цього під ними башти — й маківки стали схожими на гриби. І купол — це найкраще, найпривабливіше творіння смаку, сластолюбний, легко-опуклий, котрий мав обійняти всю споруду й розкішно відпочивати на всій її масі білою хмаринкою своєї поверхні, — щезнув зовсім. Я люблю купол, той прекрасний, величезний, легко-опуклий купол, котрий відродив розкішний стиль греків у Александрійську добу і пізніше, в добу насолод та егоїзму, добу витонченого роздроблення життя, добу антології, легкої, духмяної, що дихала сластолюбством, лінню та розкішшю, коли кожен належав собі, жив для себе, а не для суспільства, коли на пречудових розкішних банях, скрізь було видно цей сміливо-опуклий, наче небесний звід, купол. Ніщо не може так сластолюбно, так принадно прикрасити масу будинків, ніж такий купол. Але для цього він має бути розташований тільки на тій будівлі, котра незмірна своєю шириною і якомога більше захоплює простору; він має лягти на всій обширній її платформі; він має бути світлішим від самої будівлі, й краще, якщо він увесь білий. Сліпуча білизна надає невимовної чарівності й повноти його легко-опуклій формі, — він тоді краще, розкішніше хмаринкою круглиться на небі. І донині міста сірійські та антіохські[155] мають неймовірну привабливість через те, що втримали певну подібність цих куполів; й донині на Сході можна зустріти їх у величавому та величезному вигляді.

Портик з колонами, цей ясний витвір аттичного стрункого стилю, котрий не терпів над собою ніяких надбудов, у нас теж пропав: йому не здогадалися надати колосального розміру, розсунути на всю ширину будівлі, підвищити на всю вишину його. Його не розвинули, не збільшили, але стали використовувати у звичайному вигляді. Чи дивно, що будівлі, котрих потребували величезними, здавалися порожніми, бо фронтони з колонами ліпилися тільки над ґаночками їхніми. Нагромаджувані над ними у церквах, палацах башти й маси, які зовсім йому не відповідали, пригнітили й знищили його зовсім. Таким самим чином поет, який не має обширного генія, завжди невдоволений одним простим сюжетом, і, замість того, щоб розвинути його й зробити величезним, він прив’язує до нього силу інших; його поема обтяжується строкатістю різних предметів, але не має однієї пануючої думки й не виражає одного цілого.

На початку XIX століття притьмом розповсюдилася думка про аттичну простоту і так само, як зазвичай буває, змінилася на моду й відбилася притьмом на всьому, починаючи з дамських костюмів, що перетворилися на недбале, легке вбрання гетер. Здавалося, ще ближче придивилися до древніх, ще глибше вивчили їхній дух; але все, що тільки будували за їхнім зразком, все носило відбиток дрібності й мініатюрності: вивчили мистецтво більше зв’язувати й гармонізувати між собою частини, але не вивчили мистецтва надавати величі всьому цілому і визначати йому розмір, здатний викликати зчудування. Це нове стремління геть-чисто було страчене на дрібні альтанки, павільйони у садах і подібні невеликі забавки. Вони носили в собі багато аттичного, але їх треба було розглядати у мікроскоп. У величезних же публічних будівлях не вважали за потрібне ними керуватися; вони зробилися врешті простими до пласкості. Найбільш шкідливий напрям архітектурі навіяла думка про співмірність, — не про ту співмірність, котра має бути в споруді щодо неї самої, але просто про співмірність щодо оточуючих її будівель. Це все одно якби геній став утримуватись від оригінального і незвичайного тому тільки, що перед ним будуть надто вже низькими й нікчемними звичайні люди. Ця співмірність полягала ще в тому, щоби споруда, якою б великою не була за своїм об’ємом, але неодмінно щоб здавалася малою. Її стали усамітнювати й розташовувати на такій величезній та обширній площі, що вона здавалася ще нікчемнішою. Буцім старалися зумисне навіяти думку, що велике зовсім не велике; буцім насильно старалися винищити в душі благоговіння і зробити людину байдужою до всього.

Всім спорудам міським стали надавати зовсім пласкої, простої форми. Доми старалися робити якомога більше схожими один на одного; та вони більше були схожі на сараї чи казарми, ніж на веселі житла людей. Зовсім гладенька їхня форма нітрохи не прибирала жвавості від маленьких правильних вікон, котрі стосовно всієї споруди були схожими на замружені очі. І цією архітектурою ми ще недавно гонорилися як досконалістю смаку, і набудували цілі міста в її дусі! Насмілився б хто-небудь навіть тепер, серед цієї гладенько-одноманітної купи, звести споруду, що несла б на собі печать особливої, різкої архітектури, насмілився б хто-небудь біля споруди в аттичному стилі безпосередньо звести готичну — його б вважали ледь не божевільним. Тому нові міста не мають ніякого вигляду: вони такі правильні, такі гладенькі, такі монотонні, що, пройшовши одну вулицю, вже відчуваєш нудьгу і відмовляєшся від бажання зазирнути в іншу. Це ряд стін, і більше нічого. Намарне шукає погляд, щоб одна з цих безперервних стін в якому-небудь місці зненацька зросла й викинулась у повітря сміливим переломленим склепінням чи вивергнулась якою-небудь баштою-гігантом. Старовинне німецьке містечко з вузенькими вулицями, зі строкатими будиночками й високими дзвіницями має вигляд, що незрівнянно більше промовляє нашій уяві. Навіть вигляд якого-небудь східного міста, з високими, тонкими мінаретами, зі східними строкатими куполами, потонулими у садах, має більше характеру, більше дихає поезією й уявою, ніж наші європейські міста пізнішої архітектури.

Башти величезні, колосальні необхідні в місті, не кажучи вже про важливість їхнього призначення для християнських церков. Крім того, що вони становлять краєвид і прикрасу, вони потрібні для надання місту різких прикмет, щоб служити маяком, який вказував би путь всякому, не дозволяючи збитися з путі. Вони ще більше потрібні в столицях для спостереження за околицями. У нас звичайно обмежуються висотою, яка дає можливість оглянути одне тільки місто, тоді як для столиці необхідно бачити принаймні на півтораста верст у всі сторони, й для цього, можливо, один тільки чи два поверхи зайвих — і все змінюється. Об’єм кругозору в