Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

судження різкі, короткі й справедливі. Може, декому видасться дивним, що я кажу про Шлецера як про великого зодчого всесвітньої історії, тоді як його думки й праці з цього питання вляглися в невеликій книжечці, виданій ним для студентів[147], — але ця маленька книжечка належить до числа тих, читаючи котрі, здається, читаєш цілі томи; її можна порівняти з невеликим віконцем, до котрого приставивши око ближче, можна побачити весь світ. Він раптом осіняє світлом і показує, як треба зрозуміти, й тоді сам собою зрештою бачиш усе.

Міллер являє собою історика зовсім іншого роду. Спокійний, тихий, думаючий, він являє протилежність Шлецеру. Він із якоюсь чарівливою, особливою любов’ю віддається своєму предмету. Його мова не виблискує тією різкою відмінністю, якою позначена мова Шлецера; немає тих поривів, того влучного лаконізму, якими наповнений Шлецер. Він не схоплює вмить одним поглядом усього і не стискує його могутньою рукою, але він досліджує все, що знаходиться у світі, спокійно, по черзі, не виказуючи тієї бистроти й поспішливості, з якою висловлюється автор, що побоюється, аби у нього не перехопив хто-небудь думки і не випередив його. Слово «дослідження» вельми пасує його стилю; його повістування саме дослідницьке. Як чоловік державний, він понад усе займається викладом форм правління і законів існуючих і минулих держав; але він не віддає переваги цій стороні до такої міри, щоб залишити зовсім у тіні всі інші, до чого здатним буває історик односторонній і чого не зміг уникнути й Герен[148], супроти того, він звертає увагу і на все суміжне. Все, що не ясне в історії, що менше виявлене, все це більше іншого підлягає його дослідженню. Помітно навіть, що він охочіше займається часами первісними і взагалі тими епохами, коли народ ще не був підвладний освіченості й порокам, зберігав свої прості звичаї та незалежність. Цей час зображує він з ясною докладністю, з тихим жаром, начеб забуваючись і уявляючи себе між своїх добрих швейцарців. Головний результат, що царює в його історії, є той, що народ тоді тільки досягає свого щастя, коли зберігає свято звичаї своєї старовини, свої прості стосунки і свою незалежність. Скрізь у ньому видно старечу мудрість і дитинну ясність душі. Благородство думок і любов до свободи просякають усі його твори. Думка про єдність і неподільну цілісність не служить такою метою, до котрої б явно спрямовувалось його повістування; він навіть ніколи не говорить про неї, але єдність відчувається в цілому творінні, попри те, що він, здається, забуває зовсім діла всього світу, зайнятий одним народом. Історія його не складається з неперервної рухливої низки подій; драматичного мистецтва в ньому немає; скрізь видно мислячого мудреця. Він не висловлює надто яскраво своїх думок; вони у нього приховані так скромно, іноді в такому непомітному закутку, що, хто не шукає, не знайде їх ніколи; але зате вони такі високі й глибокі, що тому, хто відкрив їх, відкривається, за виразом Вагнера у «Фаусті», на землі небо[149]. Ця скромна, непримітна мова його і відсутність сліпучої яскравості викликають у душі невільне співчуття: через неї Міллер дуже мало відомий або, краще сказати, не так відомий, як мав би бути. Лише сильно просякнуті думкою про історію й спроможні до тонкого розвитку можуть тільки уповні розуміти його, іншим же він здається легким і не глибокодумним.

Гердер являє цілком відмінний образ споглядання. Він бачить уже цілком духовними очима. У нього владарювання ідеї зовсім поглинає чуттєві форми. Скрізь він бачить одну людину як представника всього людства. Він вивідує глибоко, натхненно, наче брамін[150] природи, — звання, котре надають йому німці. У нього крупніше групуються події; його думки всі високі, глибокі й всесвітні. Вони у нього є мало поєднаними з видимою природою й ніби одержаними з одного тільки чистого її горнила. Тому вони у нього не мають історичної наочності й видимості. Якщо подія колосальна й міститься в ідеї — вона у нього розгортається вся, з усіма своїми сокровенними явищами; але якщо надто торкнулася життя й практичного, вона у нього не набуває певного колориту. Якщо він звертається до приватних осіб і діячів історії, вони у нього не такі яскраві, як загальні групи; вони прибирають занадто загальної фізіогномії; вони у нього або добрі, або злі; всі незліченні відтінки характерів, все змішання й розмаїття якостей, пізнання котрих випадає на долю позираючому з недовірою на інших, всі ці відтінки у нього зникли. Він мудрець у пізнанні ідеальної людини і людства, але дитинча у пізнанні людини, з вельми природного поступу речей, як завжди мудрець буває великим у своїх думках і невігласом у дрібних заняттях життя. Як поет, він вищий Шлецера й Міллера. Як поет, він усе створює й перетравлює у собі, в своєму усамітненому кабінеті, сповнений найвищого одкровення, обираючи тільки одне прекрасне й високе, бо це вже приналежність його піднесеної і чистої душі. Але високе і прекрасне вириваються часто з низького та мерзенного життя або ж викликаються тиском тих незліченних і різнохарактерних явищ, котрі невпинно пістрявлять життя людське і котрих пізнання рідко дається далекому від життя мудрецеві. Стиль його більше, ніж у когось іншого, наповнений живописом і широким розміром, бо він поет і цим різко відмінний від Міллера, філософа-законодавця, завжди спокійного та мислячого, і Шлецера, філософа-критика, завжди майже різкого та невдоволеного.

Мені здається, що якби глибочінь результатів Гердера, що йдуть від самого початку людства, поєднати з бистрим, вогненним поглядом Шлецера й дослідницькою, кмітливою мудрістю Міллера, тоді б вийшов такий історик, котрий міг би написати всесвітню історію. Та за всього того йому б ще багато дечого не вистачало: йому б не вистачало високого драматичного мистецтва, котрого не видно ні у Шлецера, ні у Міллера, ні у Гердера. Я розумію, одначе ж, під словом «драматичного мистецтва» не те мистецтво, котре полягає в умінні вести розмову, але в драматичному інтересі всього твору, котрий надав би йому незборимої захопливості, той інтерес, котрий іноді дихає в історичних уривках Шиллера, і особливо в «Тридцятилітній війні»[151], і котрим відрізняється майже всяка не надто складна подія. Я б до цього приєднав ще певною мірою захопливість розповіді Вальтера Скотта і його вміння помічати найтонші відтінки; до цього приєднав би шекспірівське мистецтво розвивати крупні риси характерів у тісних межах, і тоді б, мені здається, постав такий історик, якого потребує всесвітня історія. Та до того часу Міллер, Шлецер і Гердер довго залишатимуться великими путівниками. Вони