Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

А сама інквізиція? Яке похмуре й жахливе явище! Інквізиція жорстока, сліпа, що володіє незліченними склепіннями й підземеллями монастирів, не вірить нічому, крім своїх жахливих тортур, у котрих людина показала пекельну винахідливість; інквізиція, що випускала з-під чернечих мантій свої залізні кігті, які хапали всіх без винятку, хто тільки віддавався дивним і незвичайним заняттям; яка підтвердила велику істину, що якщо може фізична природа людини, призведена муками, заглушити голос душі, то у загальній масі всього людства душа завжди торжествує над тілом.

Чи не неповторні всі ці явища? Чи не дають вони право назвати середні віки віками чудесними? Чудесне проривається за кожним кроком і владарює скрізь упродовж всіх цих юних десяти віків. Юних тому, що в них діє все молоде, вируюче відвагою, поривання й мрії, що не думали про наслідки, не закликали на допомогу холодного міркування, ще не мали минулого, щоб озирнутися. Все було в них — поезія й уява. Ви одразу відчуєте перелом, коли ввійдете в область історії Нової. Зміна надто відчутна, і стан душі вашої буде схожим на хвилі моря, що раніше здіймалися неправильними, високими пагорбами, але після вляглися і всією своєю неозорою рівниною мірно й струнко здійснюють правильний плин. Дії людини в середніх віках здаються зовсім несвідомими; найбільш великі події являють цілковиті контрасти між собою й суперечать в усьому одна одній. Та сукупність їхня усіх разом у цілому являє дивовижну мудрість. Якщо можна порівняти життя однієї людини з життям цілого людства, то середні віки будуть те саме, що час виховання людини в школі. Дні плинуть її непомітно для світу, діяння її ще не такі міцні й зрілі, як треба для світу: про них ніхто не знає, але зате вони всі — наслідок поривання й відкривають за одним разом всі внутрішні порухи людини, і без них не відбулася б майбутня її діяльність у колі суспільства.

Тепер подивіться, між якими колосальними подіями розташований час середніх віків! Велика імперія, що панувала світом, дванадцятивікова нація, дряхла, виснажена, падає; з нею валиться півсвіту, з нею валиться весь древній світ з напів’язичницьким способом думки, позбавленими смаку письменниками, гладіаторами, статуями, тяжкістю розкоші й витонченістю розпусти. Це їхній початок. Закінчуються середні віки теж найбільш грандіозною подією: загальним вибухом, який висаджує у повітря все й обертає в ніщо всі страшні влади, що так деспотично їх обійняли. Влада Папи підривається й падає, влада невігластва підривається, скарби й всесвітня торгівля Венеції підривається, і коли загальний хаос перевороту очищується й прояснюється, перед здивованими очима з’являються монархи, що тримають могутньою рукою свої скіпетри; кораблі, що розширеним помахом носяться хвилями безмежного океану повз Середземне море; в руках у європейців замість безсилої зброї — вогонь; друковані аркуші розлітаються по всіх кутках світу; і все це результати середніх віків. Сильний натиск і посилене гноблення влади, здавалося, були для того тільки, щоб сильніше викликати загальний вибух. Розум людини, закритий міцною товщею, не міг інакше прорватися, як зібравши всі свої зусилля, — всього себе. І тому-то, можливо, жоден вік не являє таких гігантських відкриттів, як XV; вік, котрим так блискуче закінчуються середні віки, величні, як колосальний готичний храм, темні, похмурі, як його склепіння, що перетинають одне одного, строкаті, як різнобарвні його вікна й купа візерункових його оздоб, піднесені, наповнені поривань, як його злітаючі до неба стовпи й стіни, що закінчуються мерехтливою у хмарах шпицею.

1834

Переклад Т. Михед

Шлецер, Міллер i Гердер*

Шлецер[142], Міллер[143] і Гердер[144] були великими зодчими всесвітньої історії. Думка про неї була їхньою улюбленою думкою й не полишала їх упродовж усього різноманітного їхнього поприща. Шлецер, можна сказати, першим відчув ідею про одне велике ціле, про одну одиницю, до котрої мають бути приведені й у котру мають злитися всі часи і народи. Він хотів одним поглядом обійняти весь світ, усе живе. Здавалося, буцім він силкувався мати сто аргусових очей[145] для того, щоб разом бачити те, що відбувається в усіх віддалених кутках світу. Його мова — блискавиця, що ледь не зненацька зблискує то там, то тут і освітлює предмети на одну мить, але зате в сліпучій ясності. Я не знаю, чи зробив би він насправді те, що різко показував іншим, але, принаймні, ніхто так сильно не вражений був сам своїм предметом, як він. Він мав чесноту найвищою мірою стискувати все у малооб’ємний фокус і двома, трьома яскравими рисами, часто навіть одним епітетом позначати неждано подію і народ. Його епітети навдивовижу гарячі, сміливі, здаються плодом однієї щасливої хвилини, одного раптового натхнення, й такою наповнені різкою, вражаючою правдою, що не скоро б спали на думку тому, хто призначив себе на тривале, глибоке дослідження, хіба якщо цим дослідником буде сам Шлецер. Він не був істориком, і я гадаю навіть, що він не міг бути істориком. Його думки надто уривчасті, надто гарячі, щоб улягтися в гармонійну, струнку плинність повістування. Він аналізував світ і всі віджилі й живі народи, а не описував їх; він розсікав увесь світ анатомічним ножем, різав і ділив на масивні частини, розподіляв і відокремлював народи таким же чином, як ботанік розподіляє рослини за відомими йому ознаками. І від того начерк його історії, здавалось би, має бути надто скелетним і сухим; та, на подив, усе в нього виблискує такими різкими рисами, могутній удар його ока такий вірний, що, читаючи цей стислий ескіз світу, помічаєш із зачудуванням, що власна уява горить, розширюється і доповнює все за таким же самим законом, котрий визначив Шлецер одним всемогутнім словом, іноді вона спрямовується ще далі, бо їй вказана смілива дорога. Будучи одним із перших, роз’ятрених думкою про велич та істинну мету всесвітньої історії, він зобов’язаний був бути неодмінно генієм опозиційним. Цей стан надав йому сильну енергію, жар і навіть досаду на короткозорість попередників, що прориваються дуже часто в його творах. Він знищує їх одним громовим словом, і в цьому одному слові поєднується й насолода, і сардонічне глузування з переможеного, і заразом незборима правда; його справедливіше, ніж Канта[146], можна назвати всепереможним. Ті, що завжди діють в опозиційному дусі, надто захоплюються своїм станом і в ентузіастичному пориві тримаються тільки одного правила: суперечити всьому попередньому. Цим не можна дорікнути Шлецеру: германський дух його став непохитно на своєму місці. Він наче суворий, всевидющий судія; його