Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

табуни кишать біля Волги. Словом, немов на завоюваннях їхніх відобразилась колосальність Азії. Такого швидкого розповсюдження теж не бачила ні древня, ні нова історія.

Я вже нічого не кажу про важливу торгівлю Венеції — цього невеликого клаптика землі, котру всю займало одне місто, і місто без держави, вичавлювало золото зі всього світу, і якого вельможні купці своїми кораблями, що гордовито обійшли всі моря, й палацами на Адріатичному морі далеко перевершили багатьох монархів. Це явище я не вважаю єдиним і незвичайним. Воно повторюється в історії світу часто, хоч в інших формах і з різними змінами. Незрівнянно оригінальніше життя Європи під час і після хрестових походів, коли в ній все ще темні й невизначені кордони держав; коли ще государ звучить одним іменем своїм, і замість того мільйони володарів, з котрих кожен — маленький імператор у своїй землі; коли вся Європа вбирається в неприступні замки з баштами й зубцями, і міцні фортеці всіюють її поверхню; коли вихована обопільним страхом і битвами сила рицарів стає ледь не левовою і заковується з ніг до голови в залізо, тяжкості котрого ще не виносила людина, і грубо, незалежно розвивається самостійна гордість душі. Здавалося, ця дика хоробрість мала б цілком загартувати їх і зробити такими ж нечутливими, як непроникні їхні лати. Але як дивовижно вони були приборкані, і таким явищем, котре являє цілковиту протилежність їхнім звичаям! Це — загальна безмежна повага до жінок. Жінка середніх віків є божеством; для неї — турніри, для неї ламаються списи, її рожева чи блакитна стрічка в’ється на шоломах і латах і вливає надприродні сили; для неї суворий рицар стримує свої пристрасті так само могутньо, як арабського бігуна свого, накладає на себе обітниці дивовижні та незрівнянні за своєю вимогливістю до себе, і все для того, щоби бути достойним припасти до ніг свого божества. Якщо це піднесене кохання дивовижне, то вплив його на звичаї й того більший. Вся шляхетність у характері європейців була його наслідком. А все це мандрівниче життя, котре перетворило Європу на якусь рухому столицю, що принесло тисячі досвідів і пригод кожному й спричинило згодом в європейцях жагу до відкриття нових земель! Як самі їхні обопільні брані й битви, вічно неспокійний стан, замість того щоб послабити загальний дух і напругу, як це ведеться у періоди історії, коли розкіш роз’їдає рани морального нездужання народів і жадання вигод особистих виводить за собою ницість, лестощі і здатність кинутися на всі витончені пороки, — замість цього вони тільки зміцнили й розвинули їх!

Пороки народів освічених не Сміли торкнутися рицарства Європи. Здавалося, Провидіння не зводило з нього очей невсипущо і з дбайливістю відданого наставника берегло його. Щойно виникли покращення для життя, котрі підносили Венеція й Ганза, і почали віддаляти рицарів від їхніх обітниць і суворого життя, підігрівати бажання насолод та зменшувати ентузіазм релігійний, так з’явилися чудні, небувалі ніколи доти товариства, що стали грізними наглядачами, невблаганною совістю перед народами Європи. Ніколи історія не являла товариств, пов’язаних такими нерозривними узами, як ці духовні ордени рицарів. Нічого для своєї користі чи для свого існування, що завжди становило мету товариств! Знищити все, що становить бажання людини, й жити для всього людства; жити, щоби бути грізними оборонцями світу, щоб носити в собі одне: захист Віри Христової; все принести їй у жертву і відмовитися від усього, що відлунює вигодою життя! Чи не чудесне це явище? Ця енергія й сила для нього могла бути тільки взята із середніх віків. І щойно ордени рицарські стали ухилятися від своєї мети і звертати очі на інші, щойно почали заражатися бажанням здобичі та користі, й розкіш спонукала їх жвавіше прив’язуватися до власного життя, і вони уподібнилися тим, за котрими наклали на себе самі ж нагляд, — як виникають уже страшні таємні суди, невблаганні, невідпорні, як найвищі передвизначення, що є вже не совістю перед легковажним світом, але страшним зображенням смерті й страти. Ні сила, ні обширні землі, ні навіть сама корона не рятують і не скасовують висловленого ними вироку. Незнаємі, невидимі, як доля, де-небудь у глушині лісів, під вогким склепінням глибокого підземелля, вони зважували й розбирали все життя й діла того, котрому серед безкраїх своїх земель і сотні покірних васалів і на думку не спадало, чи є в світі влада вище його. І якщо ці підземні судді одного разу виголошували обвинувальне слово — все скінчено. Даремно владар грозою могутності своєї утруднює до себе наближення, даремно його золото заліплює вуста і змушує всіх прославляти його — невблаганний кинджал наздоганяє його на кінці світу, крадеться мимо пишної юрми і вражає його з-поза плеча друга. Чи не становить це чудесності майже казкової? Тільки там так непереможно, так надприродно, так неправильно діє людина, відірвана від суспільства, позбавлена покрови законної влади, не знаюча, що таке слово: неможливість.

А сам образ занять, що царював у середині й наприкінці середніх віків, — це загальне стремління всіх до чудесної науки, це бажання вивідати й дізнатися про таємничу силу в природі, ця жадоба, з якою всі поринули у чаклунство і чародійні науки, на котрих ясно кипить ознака європейської цікавості, без котрої науки ніколи б не розвинулись і не досягли нинішньої досконалості! Сама навіть простодушна віра їхня в духів і звинувачення у спілкуванні з ними мають для нас уже незвичайний інтерес. А заняття алхімією, що вважалася ключем до всіх пізнань, вінцем ученості середніх віків, у якій вмістилося дитяче бажання відкрити найдосконаліший метал, котрий би доставив людині все! Уявіть собі яке-небудь німецьке місто у середні віки, ці вузенькі, неправильні вулиці, високі, строкаті готичні будиночки, і між <н>ими який-небудь ветхий, ледь не падаючий, який вважається нежилим, на розтрісканих стінах якого ліпиться моховиння й старість, вікна наглухо позабивані — це житло алхіміка. Ніщо не говорить у ньому про присутність пожильця, але глупої ночі блакитнуватий дим, вилітаючи з труби, доповідає про невсипущу недремність старого, вже посивілого у своїх шуканнях, але все ще нерозлучного з надією, — і благочестивий ремісник середніх віків зі страхом тікає від житла, де, на його гадку, духи заснували притулок свій і де замість духів заснувало житло невгасиме бажання, непоборна цікавість, що живе тільки собою і розпалюється собою ж, займаючись навіть від невдачі — первинна стихія всього європейського духу, — котру намарне переслідує інквізиція, проникаючи в усі таємні розмисли людини; вона виривається й, оповита страхом, ще з більшою насолодою віддається своїм