Майкл Крайтон - Загублений світ

— Більше трьох футів? — крикнула Сара.

— Так!

— Погано!

Тепер вони були за десять ярдів він раптора і втрачали швидкість. Тварина бігла у зарості бенетитів.[27] Вони дряпалися об жорсткі стовбури. Місцевість була нерівною; мотоцикл підстрибував на ходу.

— Нічого не бачу! — кричала Сара. — Тримайся!

Вона звернула, віддаляючись від раптора і прямуючи до річки. Тварина зникала в траві.

— Що ти робиш? — крикнула Келлі.

— Ми повинні відрізати йому шлях!

Перед ними з вереском піднялася зграя птахів. Сара їхала крізь їхні крила, тож Келлі нахилила голову. Гвинтівка клацнула в її руці.

— Обережніше! — крикнула Сара.

— Що сталося?

— Вона вистрілила!

— Скільки в мене ще пострілів?

— Ще два! Використай їх як слід!

Попереду була річка, що мерехтіла в місячному світлі. Вони вирвалися з трави і виїхали на багнистий берег. Сара повернулася, мотоцикл нахилився, колеса ковзнули і він впав набік. Келлі впала в холодну багнюку, Сара звалилася зверху, але відразу ж схопилася на ноги і підбігла до мотоцикла, крикнувши:

— Давай!

Приголомшена Келлі рушила за нею. В руках вона тримала вкриту багнюкою гвинтівку. У голові майнула думка — чи вона ще стрілятиме? Сара вже сіла на мотоцикл; завівши двигун, махнула їй рукою. Келлі сіла позаду, і вони попрямували до берега річки.

Раптор був у двадцятьох ярдах попереду. І підбирався до води.

— Він тікає!

«Джип» Торна з гуркотом падав вниз, втративши керування. По лобовому склу ляскали пальмові гілки; вони нічого не бачили перед собою, але відчували крутизну схилу. «Джип» крутнувся вбік.

Левін закричав.

Торн схопився за кермо, намагаючись розвернути машину назад. Він натиснув на гальма; «Джип» вирівнявся і продовжив спускатися вниз. Попереду між пальмами була прогалина — він побачив поле чорних валунів. Раптори дерлися валунами. Може, якщо поїхати вліво…

— Ні! — заволав Левін. — Ні!

— Тримайся! — крикнув Торн і повернув кермо. Автомобіль втратив зчеплення з дорогою і ковзнув донизу. Вони врізалися у перший з валунів і розбили фару. Торн подумав, що добив коробку передач, але автівка ще якось рухалася схилом, зсуваючись вліво. Друга фара розбилася об гілку дерева. Вони продовжували рух у темряві, продираючись крізь інший ряд пальм, а потім різко вдарилися об землю.

Колеса «Джипа» покотилися по м’якій землі.

Торн зупинив машину.

Запала тиша.

Вони визирали з вікон, намагаючись зрозуміти, куди потрапили. Але навкруги стояла така темрява, що було важко щось роздивитися. Схоже, вони опинилися на дні глибокого яру, порослого деревами.

— Алювіальні контури, — сказав Левін. — Ми маємо бути в руслі річки.

Коли очі звикли до темряви, Торн побачив, що той має рацію. Раптори бігли по центру русла, з обох боків оточеного великими валунами, але саме русло було піщаним і досить широким, щоб проїхати машиною. Він рушив за ними.

— У вас є бодай якесь уявлення про те, де ми знаходимося? — спитав Левін.

— Ні,— відповів Торн.

Машина їхала вперед. Русло розширилося, перетворившись на рівний річковий басейн. Валуни зникли; по обидва боки річки росли дерева. Тут і там з’являлися плями місячного світла. Бачити стало легше.

Але раптори зникли. Він зупинив машину, опустив вікно і прислухався. Було чути їхнє гарчання та ревіння — здається, десь зліва.

Торн поставив машину на передачу і залишив русло, рушивши крізь зарості папоротей та випадкових сосен. Левін спитав:

— Як думаєте, хлопчик пережив це падіння з пагорба?

— Не знаю, — сказав Торн. — Мені важко уявити.

Він повільно їхав уперед. Вони зупинилися між дерев і побачили галявину, де папороть була витоптана повністю. За галявиною було видно береги річки, у воді відбивалося місячне світло. Якимось чином вони повернулися до річки.

Але дещо привернуло їхню увагу й на самій галявині. На широкому відкритому просторі вони побачили величезні бліді скелети кількох апатозаврів. Сріблясте світло падало на гігантські грудні клітки. Темний остов частково з’їденої туші лежав на боці в центрі, у темряві над ним кублилися хмари мух.

— Що це за місце? — спитав Торн. — Схоже на кладовище.

— Так, — сказав Левін. — Але це не воно.

Усі раптори скупчилися з одного боку галявини, борючись за залишки тіла Едді. З протилежного боку вони побачили три низькі земляні насипи; їхні стінки у багатьох місцях були зруйновані. У гніздах було видно дрібні фрагменти яєчної шкаралупи. Стояв сильний сморід від гниття.

Левін нахилився вперед, вдивляючись у темряву.

— Це гніздо рапторів, — сказав він.

Малкольм присів у темряві трейлера, скривившись від болю, і схопив рацію:

— Ви його знайшли? Гніздо?

Левін відповів:

— Так. Думаю, це воно.

— Опиши його, — сказав Малкольм.

Левін тихо заговорив, описуючи особливості та розміри гнізда. На його думку, гніздо велоцирапторів було неохайним, закинутим, погано зробленим. Він був здивований, бо від гнізд динозаврів завжди складалося враження безпомилкового відчуття порядку. Левін бачив це знову і знову, на розкопках від Монтани до Монголії. Яйця в гнізді були розташовані рівними концентричними колами. Часто в одному гнізді було більше тридцяти яєць, що дозволяло припустити, що одним насипом користувалися кілька самиць одночасно. Поблизу були знайдені численні скам’янілі рештки дорослих, що вказувало на те, що динозаври разом дбали про яйця. На кількох розкопках з’являлося навіть відчуття просторового розташування — гнізда були у центрі, а дорослі обережно рухалися навколо, щоб не заважати кладці. Цією жорсткою конструкцією динозаври нагадували своїх нащадків, птахів, які також мали чіткі ритуали залицяння, спаровування та спорудження гнізд.

Але велоцираптори поводилися зовсім по-іншому. Від сцени, що відкрилася перед ним, на нього повіяло відчуттям хаосу: погано сформовані гнізда; сварки між дорослими; дуже мало малят та молодняка; розтрощена шкаралупа; розламані насипи, де було видно сліди від лап. Навколо насипів Левін помітив розкидані дрібні кістки, що були схожі на рештки новонароджених. На галявині не було жодного живого немовляти. Було три молодих динозаври, але вони змушені були самі піклуватися про себе, і на їхніх тілах вже було багато шрамів. Молодняк був худим і виснаженим. Вони обережно тицяли свої писки до туші, щоразу відступаючи назад, коли хтось з дорослих гарчав на них.

— А як щодо апатозаврів? — спитав Малкольм. — Щодо їхніх туш?

Левін нарахував їх чотири, у різних стадіях розкладання.

— Ти повинен сказати Сарі,— сказав Малкольм.

Але Левіна цікавило інше: він думав, як сюди потрапили такі великі туші. Вони не могли померти тут випадково, бо всі тварини точно уникали ходити біля цього гнізда. Заманити їх сюди теж не могли, а для того, щоб їх притягнути, вони були занадто важкі. То як тоді вони сюди потрапили? Якийсь здогад крутився у нього в голові,— щось очевидне, — але він