Артур Конан Дойль - Утрачений світ

перед собою карту, вони обоє, так би мовити, ширяли над світом, прикидаючи, зважуючи, вдосконалюючи.

— Молодець дівчина! — сказав старий Макінтайр синові. — Про мільйони базікає так вільно, наче з ними й вродилася. Маю тільки надію, що, вийшовши заміж, вона не розкидатиметься так легко грішми на ці всякі ідіотські чоловікові химери.

— Лора дуже змінилася, — зауважив Роберт. — Вона стала набагато серйозніша.

— Е, зачекай-но трохи! — пирснув смішком батько. — Лора тямуща дівчина, вона знає, що до чого. Вона не така, щоб спокійно дивитись, як її татко стоїть припертий до стіни, коли в неї є змога витягти його з біди. — І додав гірко: — Це ж тільки подумати! Моя дочка збирається заміж за чоловіка, для якого золото не більше важить, як для мене, бувало, гарматний чавун; мій син носиться з торбами грошей, розтикуючи їх усяким нездарам по всьому Стеффордширі; і тут-таки поряд їхній батько, що любив їх, дбав про них, виховав обох, — сидить часто без гроша й не може купити собі навіть пляшечки бренді. Я не знаю, що ваша бідна мати-небіжчиця й подумала б оце про вас!

— Але ж тобі досить лише попрохати!

— Атож, мовби я п'ятирічний дітвак. Але я кажу тобі, Роберте, у мене е право, і я так чи інакше свого доможуся. Я не дозволю, щоб до мене так ставилися, наче я ніщо. І ще одне: коли я маю стати тестем цього чоловіка, я перше повинен дізнатися, звідки ці його гроші. Ми, може, й бідні, але чесні. Ось я зараз таки подамся до Великого Палацу й так прямо й спитаю.

Старий схопив капелюха й тростину і вже обернувся до дверей.

— Ні, ні, тату! — скрикнув Роберт, схопивши його за рукав. — Краще ти не встрявай. Містер Гоу дуже чутливий щодо цього. Йому не сподобається, що його допитуватимуть. Це може призвести до серйозної сварки. Я прошу тебе, не йди!

— А я не дозволю, щоб мене відшивали, — огризнувся старий, бувши вже добре під мухою. — Я таки розберуся, що по чім, раз і назавжди.

Він силкувався висмикнути рукава з синової долоні.

— В усякому разі, ти мусиш хоча б повідомити Лору, куди йдеш. Я зараз її гукну, хай вона скаже свою думку.

— Ну ні, не хочу я ніяких цих сцен! — похмуро буркнув батько, відразу стихаючи. Він жив у постійному страху перед дочкою, і в найгірші моменти, бувало, досить згадати її ім'я, щоб його вкоськати.

— Крім того, — докинув Роберт, — я не маю найменшого сумніву, що Рафлс Гоу розуміє потребу ще до весілля якось нам пояснити все це. Йому ж мусить бути ясно, що ми тепер маємо певні підстави на довіру з його боку.

Ледве скінчив Роберт ці слова, як у двері постукали, і ввійшов саме він — той, про кого була мова.

— Доброго ранку, містере Макінтайре. Роберте, ви не проти завітати зараз до мене? Я хотів би поговорити з вами в одній справі.

Вигляд у нього був дуже серйозний, як у людини, що зважилась на якийсь рішучий крок.

Дорогою вони майже не озивались один до одного. Рафлс Гоу був заглиблений у свої думки, а Роберт відчув неабияке збудження, як перед відкриттям чогось невідомого.

Зима вже майже минула, і з землі пробивалися перші несміливі пагінці, натикаючись на вітри й дощі, характерні для англійського березня. Снігу на полях не було, але вся околиця, повита імлою з просяклого вільгістю грунту, здавалася ще холоднішою й похмурішою, ніж узимку.

— До речі, Роберте, — озвався раптом Рафлс Гоу, коли вони підходили до палацу, — ваша велика римська картина вже в Лондоні?

— Ні, я ще не скінчив її.

— Але ж ви так швидко працюєте. Я гадав, що ви досі з нею впоралися.

— Е, боюся, що відколи ви бачили її, вона мало змінилася. Та й світла було малувато для роботи.

Рафлс Гоу нічого не сказав, тільки якийсь болісний вираз промайнув на його обличчі. Коли вони ввійшли в дім, господар провів гостя до музею. Там на підлозі лежали дві чималі металеві скриньки.

— Це невелике доповнення до моєї колекції коштовностей, — зауважив він на ходу. — Вони прибули щойно вчора ввечері, і я ще не встиг переглянути їх, але, як я зрозумів з описів та рахунків, тут мають бути деякі цікаві зразки. Ми зможемо сьогодні надвечір упорядкувати це все, якщо буде ваша ласка допомогти мені. А зараз ми пройдемо до курильні.

Він сів на канапу, а Робертові показав на крісло навпроти.

— Запаліть сигару, — сказав Гоу. — Якщо хочете чим підкріпитись, натисніть кнопку. І скажіть мені правду, любий Роберте, ви ж не раз думали, що я божевільний.

Зміна теми була така раптова і так точно відбивала думки молодого художника, що він аж завагався, не знаючи, як відповісти.

— Любий юначе, я й не ганю вас. Це ж найприродніше, що ви могли подумати. Якби зі мною хтось так заговорив, як я з вами, він би мені теж здався божевільним. Але попри все це, Роберте, ви помилялися, і в жодній з наших розмов я не викладав ані одного плану, якого не міг би здійснити. Кажу вам з усією серйозністю, що сума моїх прибутків обмежена лише моїм бажанням і що всі банкіри й фінансисти світу заразом неспроможні виставити такі кошти, на які я можу спромогтися запросто.

— Я мав достатньо доказів, що ваше багатство незмірне, — озвався Роберт.

— І вас цілком природно цікавить, як я на нього розжився. Що ж, я вам одне можу сказати. Гроші ці здобуті чесним шляхом. Я не пограбував нікого, не ошукав, нікого я не утискував і не визискував, щоб на цьому нажитись. Я бачу, Роберте, як підозріливо корить на мене оком ваш батько. Але він не має на це підстав. Власне, його й не можна ганити. Я б на його місці теж, мабуть, припускав тут щось нечисте. Але я саме вам, Роберте, а не йому, хочу пояснити, в чому тут справа. Бо ви принаймні повірили мені, тому ви маєте право, перше ніж я стану членом вашої родини, дізнатись те, що я можу вам сказати. Лора також повірила мені, але я певен, що вона п далі віритиме, тому їй не потрібні мої пояснення.

— Я не хотів би нав'язуватись вам, щоб ви відкривали переді мною свою таємницю, містере Гоу, — сказав Роберт, — але, звичайно, це для мене велика приємність і честь, якщо ваша воля виявити мені таку довіру.

— Так, я виявляю вам довіру. Однак відкриюсь я не до кінця. Не думаю,