Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

здатні їсти м'ясо, якщо вогонь зробить його м'яким та позбавленим смаку, бо в тебе маленькі мавпячі зуби, годні жувати м'які фрукти та повзучих комах; але мої зуби розривають і відділяють живу плоть від кісток, і я можу проковтнути її, поки жива кров ще б'є фонтанами в небо.

А тоді Павук видав звук. То був звук, який можна видати без язика, і навіть не розмикаючи губ. То був звук «ме-е», звук здивованої зневаги. Може, все це й так, Тигре, казав цей звук, тільки що з того? Всі історії, що колись існували, належать Анансі. Ніхто не розповідає історії Тигра.

Із темряви пролунало ревіння, ревіння люті й розчарування.

Павук почав мугикати мелодію «Реґтайму Тигра». То була стара пісня, якою добре дражнити тигрів. «Тримай того тигра, — співається там.— Де той тигр?».

Коли з темряви знову пролунав голос, він був уже ближче.

— Я ненавиджу твою жінку, дитя Анансі. Коли я покінчу з тобою, то розірву її плоть. Її м'ясо буде на смак солодшим, ніж твоє.

Павук пхекнув, як пхекають, коли знають, що їм брешуть.

— Її звуть Розі.

Наступний звук вирвався в Павука мимовільно. У темряві засміялись.

— А щодо очей, — провадив голос, — то твої очі бачать тільки очевидне, в яскравому денному світлі, якщо тобі пощастить; тоді як у мого народу очі здатні бачити, як настовбурчуються волосинки на твоїх руках, коли я говорю з тобою, бачити жах на твоєму обличчі, і бачити це все вночі. Страшися мене, дитя Анансі, і якщо маєш останні молитви, кажи їх зараз.

У Павука не було молитов, але було каміння, і він міг його кидати. Можливо, йому пощастить, і камінь зможе заподіяти якоїсь шкоди у темряві. Павук знав, що це буде просто диво, але ж він усеньке життя покладався на дива.

Він потягнувся за іншим каменем.

Щось торкнулося тильної сторони його руки.

— Привіт, — мовив у нього в голові маленький глиняний павучок.

— Привіт, — подумав Павук. — Слухай, я тут трохи зайнятий, намагаюся, щоб мене не з'їли, тож якщо ти не проти деякий час не заважати...

— Але я привів їх, — подумав павучок. — Як ти й просив.

— Як я й просив?

— Ти наказав мені піти за допомогою. Я привів їх із собою. Вони йшли за моєю ниткою павутини. У цьому всесвіті павуків немає, тож я вислизнув і плів павутину звідти сюди і звідси туди. Я привів воїнів. Я привів хоробрих.

— Про що задумався? — сказав із темряви голос великого кота. А тоді додав із беззаперечною і витонченою веселістю: — У чому річ? Кіт твій язик проковтнув?

Кожен павук тихий. Вони витворюють тишу. Навіть ті, що видають звуки, зазвичай лишаються якомога нерухомішими, вичікуючи. Павуки дуже багато вичікують.

Ніч повільно наповнювалася ледь чутним шурхотом.

Павук подумав про свою гордість і вдячність семиногому павучкові, якого він створив із крові, слини й землі. Павучок шугонув із тильного боку руки йому на плече.

Павук їх не бачив, але знав, що всі вони були там: великі павуки і маленькі павучки, отруйні павуки і павучки, що кусаються; величезні волохаті павуки та зграбні хітинові павучки. Їхні очі сприймали стільки світла, скільки могли знайти, але вони бачили своїми лапками та ніжками, збираючи з вібрацій віртуальне зображення світу довкола.

Вони були армією.

Тигр знову озвався з темряви.

— Коли ти помреш, дитя Анансі, — коли весь твій рід помре, — тоді історії стануть моїми. Люди знову розповідатимуть історії Тигра. Вони збиратимуться і прославлятимуть мою хитрість та мою силу, мою жорстокість та мою радість. Кожна історія буде моєю. Кожна пісня буде моєю. Світ знову стане таким, як раніше: безжальним місцем. Темним місцем.

Павук прислухався до шереху своєї армії.

Він не дарма сидів на краєчку скелі. Хоча йому нікуди було звідси відступати, Тигр не зміг би його тут атакувати; він зміг би тільки підкрастися.

Павук засміявся.

— З чого ти смієшся, дитя Анансі? Чи ти втратив глузд?

На це Павук розсміявся довше й голосніше.

З темряви пролунало виття. Тигр зустрів Павукову армію.

Павуча отрута буває різною. Нерідко минає час, перш ніж виявляться всі наслідки укусу. Природознавці роками над цим розмірковували: є павуки, місце укусу яких гниє та відмирає, й інколи це триває понад рік. Відповідь, чому павуки так чинять, проста. Павуки просто вважають, що це смішно, і не хочуть, щоб ви колись про них забували.

Укуси чорної вдови на Тигровому носі з синцем, укуси тарантула на вухах: за якісь секунди його вразливі місця палали й пульсували, розпухали й свербіли. Тигр не розумів, що відбувається: він тільки відчував печію, біль і раптовий страх.

Павук сміявся все довше й голосніше, і слухав, як величезна тварина тікає в чагарник, ревучи від агонії та страху.

Тоді він присів і зачекав. Тигр безперечно повернеться. Це ще не кінець.

Павук зняв семиногого павучка з плеча і погладив його, проводячи пальцями туди й назад широкою спинкою.

Трохи нижче схилом щось засяяло холодною зеленою люмінісценцією і замерехтіло, наче вогні крихітного міста, загоряючись і гаснучи у ночі. Воно наближалося до Павука.

Мерехтіння виявилося сотнями тисяч світляків. У центрі їхнього сяйва висвічувався силует темної людської постаті. Вона розмірено йшла схилом нагору.

Павук підняв камінь, подумки наготувавши свої павучі війська до нової атаки. А тоді зупинився. Постать у світлі світляків мала щось знайоме: на ній був зелений борсаліно.

Ґрем Коутс майже прикінчив знайдену в кухні маленьку пляшку рому. Він відкоркував ром, бо не мав бажання спускатися у винний потреб, а ще думав, що сп'яніє від рому швидше, ніж від вина. На жаль, цього не сталося. Ром, здавалося, ніяк не діяв, тим паче не забезпечував так потрібної, за його відчуттями, емоційної розрядки. Ґрем Коутс походив будинком із пляшкою в одній руці та половиною склянки рому в іншій, і робив великі ковтки то з однієї, то з іншої. Він упіймав у дзеркалі погляд свого відображення, жалюгідного та спітнілого.

— Веселіше, — промовив він уголос. — Всяке буває. Лиха без добра. Минеться масниця. Два коти в однім мішку. Немає злого. — Ром майже скінчився.

Він пішов назад на кухню і повідчиняв кілька шафок, перш ніж помітив у глибині однієї пляшку хересу. Ґрем