Ніл Гейман - Книга кладовища

Однієї жахливої ночі немовля дивом рятується від безжального вбивці. Малий виповзає з будинку і потрапляє на старе кладовище, де знаходить надійний прихисток. Мешканці кладовища дають хлопчикові ім'я, виховують і опікуються ним. Тут він навчається і потрапляє у вир неймовірних пригод, які допоможуть хлопцеві подорослішати та полюбити світ живих — небезпечний, хвилюючий та звабливий.

Ніл Ґейман

Книга кладовища

Та кинь його так,

Лежить хай навзнак,

Ніхто і нічий —

Звичайний жебрак.

Дитячий віршик

Розділ перший

Як Ніхто потрапив на кладовище

У темряві зачаїлася рука, яка тримала ніж.

Ніж із гладеньким чорним руків'ям та лезом, тоншим і гострішим за будь-яку бритву. Жертва могла б і не помітити поранення, а якщо й відчути, то не одразу.

Ніж зробив майже все, для чого його принесли в цей дім; і лезо його, і руків'я були мокрі.

Парадні двері, крізь які прослизнули ніж і чоловік, що його тримав, досі були прочинені, і жмутки нічного туману зміїлися в будинок, звивисті, наче повзучі гади чи лози.

Чоловік на ім'я Джек зупинився перед сходами. З кишені чорного пальта він дістав велику білу хустинку й витер нею ніж та обтягнену рукавичкою правицю, якою тримав знаряддя. Відтак сховав хустинку. Полювання майже добігло кінця. Тіло жінки він лишив у ліжку, чоловікове — на підлозі спальні, старшої дитини — у яскраво розфарбованій кімнаті, серед іграшок і напівзібраних моделей. Лишилося найменше, немовля, яке щойно почало ходити. Ще один — і завдання буде виконано.

Чоловік на ім'я Джек розім'яв пальці. Він був передусім професіоналом (чи принаймні таким себе вважав), тож не дозволить собі посміхатися до завершення роботи. Він мав темне волосся й темні очі, носив чорні рукавички з щонайтоншої шкіри ягняти.

Кімната малюка була на горішньому поверсі. Чоловік на ім'я Джек піднявся сходами — кроки нечутні на килимку, — поштовхом прочинив двері й увійшов. Його чорні шкіряні черевики так блищали, напастовані, що скидалися на темні люстра, в яких віддзеркалювалися крихітні половинки місяця.

Справжній місяць світив крізь стулчасте вікно. Його тьмяні промені розсіювалися в тумані, але чоловік на ім'я Джек багато світла не потребував. Місячного сяйва було достатньо. Цілком достатньо. У ліжку можна було роздивитись обриси, голову дитини, її ніжки-ручки й тулуб.

Ліжечко мало високі краї, щоб малюк не виліз. Джек нахилився, замахнуся, націлився на груди малого…

…і опустив руку. У ліжечку спав іграшковий ведмедик. Немовляти там не було.

Джекові очі призвичаїлися до тьмяного місячного світла, тому вмикати лампу не хотілося. І, зрештою, світло не важило. Він мав інші здібності.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. Він не звернув уваги на запахи, які проникли в кімнату разом із ним, відкинув ті, на які міг спокійно не зважати, і зосередився на запаху того, по кого прийшов. Він відчував запах дитини: молочний аромат, як у печива з шоколадом, і неприємний дух мокрого підгузка. Він чув запах шампуню для немовлят у дитячому волоссі, а ще чогось маленького й гумового («Іграшка, — спершу подумав він, а потім: — Ні, якась смокталка») в руках у малого.

Дитина тут була. Але тепер — немає. Ніс чоловіка на ім'я Джек повів його сходами униз крізь високий, вузький будинок. Він оглянув ванну, кухню, сушарню і, нарешті, вітальню на першому поверсі, де не знайшов нічого, крім велосипедів, купи порожніх пакетів, підгузка на підлозі й волоцюги-туману, що пробрався в будинок крізь прочинені двері.

Тоді чоловік на ім'я Джек щось тихенько буркнув, і в цьому звуку поєднались і розчарування, і задоволення. Він сховав ножа в піхви, поклав до внутрішньої кишені свого довгого пальта й вийшов на вулицю. Сяяв місяць, світили ліхтарі, але туман придушував усе, темнив світло, стишував звуки й напував ніч тінями та зрадництвом. Джек ковзнув поглядом униз вулицею, де світилися зачинені крамниці, та вгору, де останні будинки юрбилися вздовж дороги до темного старого кладовища.

Чоловік на ім'я Джек втягнув носом повітря. А потім неквапом пішов угору.

Відколи дитя навчилося ходити, це вміння стало відчаєм і втіхою його батьків, бо не було ще малюка, який би стільки всюди блукав, всюди видряпувався, кругом залазив і звідусіль вилазив. Тієї ночі його збудив шум, коли щось гупнуло об підлогу поверхом нижче. Малий прокинувся, швидко знудився і став шукати спосіб вибратися з ліжечка. Його краї були високими, як і в дитячого манежу, але хлопчик був упевнений, що подолає їх. От тільки б знайти, на що стати…

Він запхав великого золотавого ведмедика в куток ліжка, а потім взявся за поруччя крихітними рученятами, одну ніжку поставив ведмедику на коліно, другу — на голову, підтягнувся, встав, а потім почасти переліз, почасти випав з ліжечка.

Купа м'яких іграшок, подарованих родичами на його перший день народження менше ніж півроку тому й успадкованих від старшої сестри, стишила звук падіння. Зіткнення з підлогою стало для нього несподіванкою, але малюк не заплакав: як плакатимеш, хтось прийде й покладе назад у ліжечко. Він поповз геть із кімнати.

Сходи нагору — підступна річ, їх він ще не опанував повністю. Одначе сходи донизу, як він уже з'ясував, — то щось зовсім інше. Він спускався навсидячки, гепаючись із однієї сходинки на іншу м'якими сідничками.

Малюк смоктав свою гумову соску-пустушку, хоч віднедавна мама вважала його задорослим для цього.

Під час подорожі на сідничках сходами вниз підгузок розбовтався — і впав, коли хлопчик дістався останньої сходинки у вітальні та підвівся. Малий переступив через підгузок, і тепер на ньому була лише дитяча сорочечка. Сходи до його кімнати й кімнат його рідних були високі, а двері, що вели надвір, — прочинені й вабили…

Малюк дещо нерішуче вийшов назовні, і туман огорнув його, обійняв наче давнього друга. І от, спочатку невпевнено, а відтак усе швидше й упевненіше, хлопчик почеберяв угору.

На вершечку пагорба туман рідшав. Півмісяць сяяв, безсумнівно, не так яскраво, як сонце, але його світла цілком вистачало, щоб роздивитися кладовище.

Погляньте.

Видко занедбану капличку для поховань — залізні двері на висячому замку, шпиль обвито плющем, а з ринви на даху росте маленьке деревце.

Видко надгробки, могили, склепи й меморіальні дошки. Подеколи можна вгледіти, як вилізе з нори й прослизне чи шмигне через доріжку заєць, польова миша чи ласка.

Якби ви були там тієї ночі, то роздивилися б усе це в місячному сяйві.

Та не побачили б ви пишної блідої пані, яка йшла повз головні ворота, а якби й побачили, то з наступним, уважнішим поглядом зрозуміли б, що це лише місячне світло, тінь і туман. Але пишна бліда пані все-таки там була. Вона йшла доріжкою, яка вела крізь