Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

Божевілля, як відомо, не грип, повітряно-дихальним шляхом не передається. Отож, людина при здоровому глузді не стане кидатись у вир незнайомого ворожого світу без знання мови та носовичка в кишені або піднімати мотлох з-під ніг, особливо якщо цей мотлох — перстень іфрита, і не верзтиме нісенітниць перед падишахом, не лякатиме джинів, не кусатиме фурій, не…
Якщо ви вже знайомі з книжками відомого російського письменника Андрія Бєляніна «Джек — Божевільний Король» та «Джек і таємниця стародавнього замку», то, звичайно, здогадалися, про кого йде мова. А якщо ні — ви нічого не втрачаєте, бо Джек та компанія завжди раді вітати вас — тепер вже українською!

Розпечене сонце шалено палало над усім Агріпінським архіпелагом. У порту міста Кефрі щойно пришвартувалося обшарпане судно з християнських країн. Хоча суттєві відмінності у віросповіданні повсякчас спричиняли війни, у мирний час християни та мусульмани успішно торгували. От і зараз корабель привіз вантаж білої вовни тонкорунних овець, залізо, хутро, скло. Жваві торговці одразу ж кинулися до судна, випитуючи в заїжджих купців ціни на товари. Мовних перешкод торгівля не знала. Разом з моряками на берег зійшов блідий молодик у строкатому вбранні. Точніше не зійшов — його винесли й кинули на тюки з вовною. Та й блідість — не зовсім точна ознака: колір обличчя бідолашного Сема Вілкінса варіювався від блакитнуватого до зеленкуватого. Що поробиш, якщо учень чародія абсолютно не переносив хитавиці… Всього один тиждень бовтанки на морських хвилях видався йому цілим роком безперервних страждань. За цей час Вілкінс двісті разів прокляв сам себе за марну образу на друзів, триста разів просив небеса дати йому померти спокійно і десять тисяч разів відмовився від одруження з дочкою марокканського султана.

— А якщо вона потвора, якої ще пошукати? А якщо в неї вуса? Тут багато жінок з вусами… А раптом вона стара діва і за віком годиться мені в матері? А раптом за нею не дають пристойного посагу? А якщо вона взагалі вже заміжня і в неї вісімнадцятеро дітей? — жалісно стогнав Сем, намагаючись злізти з тюків і звестися на рівні.

Спека пригнічувала. У кишені невдахи-нареченого деренчало всього декілька монет, арабської мови він не знав, але твердий ґрунт під ногами знову відродив у Семові гордий дух відчайдушного авантюриста. Вілкінс пригладив волосся, повернувся, роззирнувся і… несподіваний галас за рядами діжок привернув його увагу. Цікавість — не вада, але через неї загинуло стільки кішок… Сем і не підозрював, що одна божественна випадковість може стати доленосною. За діжками йшла бійка: двоє гольтіпак били третього. Вілкінс уже почав було повертати назад, але цієї миті з того, кого били, упав тюрбан і по плечах розсипалася безліч чорних кісок.

— Дівчина! — ахнув Сем.

Розбишаки озирнулися.

— Обалди, хамар гяур?! — погрозливо спитав один.

— Нічого не розумію, — чесно відповів учень чародія і негайно скористався всім запасом східних слів, яких устиг нахапати на кораблі:

— Салам алейкум, Алах акбар! Карачун-бабай, шайтан-арба, базар-кирякши. Арик, урюк, аул, ішак!

Двоє смаглявих обірванців побуряковіли, стиснули кулаки і зробили крок у напрямку до Сема. Чудово розуміючи, що в нерівному бою він не переможе, а шляхи до втечі відрізані, хоробрий Сем відкрив рота, щоб погукати на допомогу, і…

— Гав, гав, гав, гав, гав!!!

Хулігани з переляку отетеріли. Бідолашна дівчина теж, та й сам Вілкінс дещо опішив. Втім, швидко зметикував, як використати це становище:

— Гав, гав! Гау, гау! Аф, аф! Тяф, тяф!

— Карсак-шайтан! — голосно заверещала трійця місцевих, кидаючись навтьоки. Хлопці рвонули першими, а дівчину Сем встиг схопити за кіски.

— А ти ж куди? Ой, я ще погано володію вашою мовою. Як же це буде? Отже, ці злі нукери? Аскери? Торшери?.. Вони тебе кривдили? Били, колотили, щипали?.. А я тебе врятував! Я гарний! Не втікай! Якши?

— Не буду…

— От і гаразд! Що? — не зразу второпав Вілкінс.

— Я добре розмовляю мовою білих людей з-за моря, — посміхнулася дівчина. — Моя мати була рабинею багатого торговця шовком, він вивіз її з північних країн. Вона розповідала мені про сніг… Але хороброму панові це не може бути цікавим. Чим я можу йому служити?

— Ну… навіть не знаю. У мене ніколи не було власних слуг. От що… Підемо кудись, де можна пообідати.

— Слухаюся, мій пане. Тут неподалік є чайхана.

І Вілкінс, пихато набундючившись, рушив за чорноокою проводиркою. Вперше в житті його назвали паном, та ще й хоробрим, та ще й дівчина, до того ж гарненька — вже в цьому учень чародія розбирався. Йдучи кривулястими вуличками, повними базарного люду, Вілкінс невтомно вертівся, захоплено оглядаючи дива, що його оточували. Наприклад, дивовижних тварин, вищих за коней зростом, з двома мохнатими горбами й меланхолійним поглядом.

— Хто це?

— О Аллах, мій пан ніколи не бачив верблюдів? — вражено запитала дівчина.

— Ні. А ти колись бачила, ну, скажімо, білку?

— Ні.

— Ну ти й темна! — задоволено заявив Сем. — Як тебе хоча б звати, неосвічена?

— Мейхані, мій пане. А вас?

— Повне ім’я — Семюель-Сеїд-Акбар-ага-угу-Вілкінс. Позашлюбний син марокканського султана. Тільки це секрет! Я мандрую інкогніто своєю країною, тому задля конспірації називай мене просто Сем.

— Як буде завгодно моєму високородному панові, — з непідробною повагою відповіла дівчина.

— А це хто?! Он той, маленький, симпатичний, з ратичками і довгими вушками.

— Ішак.

— Ішак? Хвилиночку, а хіба ішак — це не село або селище?

— Селище називається кишлак! — недовірливо примружилася Мейхані. — А ви точно з Марокко?

— Авжеж! Як я міг забути… Кишлак! Там усі їдять кишки! Дуже смачно…

Під пильним поглядом дівчини Вілкінс затнувся, збентежився і тихо промовив:

— Гаразд, здаюся… Де тут твоя чайхана? Пішли, поговоримо відверто…

Тим же вечором у порту кинуло якір ще одне купецьке судно. Серед інших пасажирів на берег зійшли шляхетний старий з довгою бородою та професорським виглядом, високий воїн, вдягнутий для походу, з бойовим срібним мечем на поясі і красива дівчина-мисливиця з сагайдаком, повним стріл, і луком за плечима. Усі троє чудово володіли арабською.