Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

дістав її та вдячно заколисав, наче маленького старого друга, який щойно повернувся після років, проведених у морі.

Він відкрутив ковпачок пляшки. Це був солодкий кулінарний херес, але він перехилив його, наче лимонад.

Шукаючи в кухні випивку, Ґрем Коутс помітив і інші речі. Наприклад, там були ножі. Деякі з них дуже гострі. У ящику була навіть маленька неіржавна пилка. Ґрем Коутс схвалював. Це буде дуже простим рішенням проблеми в підвалі.

— Хабеас корпус, — мовив він. — Чи хабеас делікті. Щось із цього. Немає тіла, немає і злочину. Ерґо. Квод ерат демонстрандум.

Він дістав пістолет із кишені піджака і поклав його на кухонний стіл. Розклав навколо ножі у формі спиць колеса.

— Що ж, — сказав він тим самим тоном, яким зазвичай переконував невинні бойз-бенди, що саме час підписати з ним контракт і привітати якщо не багатство, то принаймні славу, — не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні.

Він застромив три кухонні ножі собі за пояс, поклав пилку в кишеню піджака, а тоді з пістолетом у руках спустився сходами в підвал. Увімкнув світло, підморгнув винним пляшкам, що лежали на боці, кожна в своїй комірці, вкриті тонким шаром пилу, а тоді він уже стояв перед залізними дверима м'ясосховища.

— Гаразд, — крикнув він, — ви будете раді почути, що я вас не скривджу. Зараз я вас обох відпущу. Все це лише помилка. Не ображайтеся. Не варто плакати над розбитим глеком. Станьте біля дальньої стіни. Займіть позиції. Без фокусів.

Відсуваючи засуви, він розмірковував, наскільки втішною є кількість вже наявних кліше для людей, що тримають пістолета. Ґрем Коутс аж започувався членом братства: поруч із ним стояли Боґарт і Кеґні, і всі ті люди, що кричали один на одного в програмі «Копи».

Він увімкнув світло і відчинив двері. Матір Розі стояла біля дальньої стіни, спиною до нього. Коли він зайшов, вона відгорнула спідницю та повихляла приголомшливо кістлявими брунатними сідницями.

У нього відпала щелепа. Тієї ж миті Розі жбурнула Ґрему Коутсу в груди відрізок іржавого ланцюга, вибивши пістолета в інший кінець приміщення.

Із завзятістю та точністю набагато молодшої жінки матір Розі вдарила Коутса в пах, і поки він скоцюрблено хапався за промежину, видаючи звуки чутної лише собакам та кажанам висоти, Розі з матір'ю вивалилися з м'ясосховища.

Вони зачинили двері, і Розі закрила один із засувів. Вони обійнялися.

Вони досі були у винному погребі, коли вимкнулося все світло.

— Це лише запобіжники, — сказала Розі, щоб заспокоїти матір. Вона не була певна, що вірила в це, але іншого пояснення не мала.

— Треба було зачинити двері, — мовила матір.— Ай! — вона вдарилася об щось великим пальцем ноги і вилаялася.

— З іншого боку, він теж не бачить у темряві, — зазначила Розі. — Просто тримай мене за руку. Думаю, сходи там.

Ґрем Коутс стояв у темряві рачки на підлозі підвалу для м'яса, коли вимкнулося все світло. Його ногою скрапувало щось гаряче. На одну ніякову мить йому здалося, що він обмочився. Потім чоловік збагнув, що лезо одного з ножів, які він застромив за пояс, глибоко врізалося йому у верхню частину ноги.

Він припинив рухатися і ліг на підлогу, вирішивши, що було дуже завбачливо стільки випити: алкоголь практично діяв як знеболювальне. Коутс вирішив поспати.

Він опинився у сховищі не сам. Хтось був там із ним. Щось, що рухалося на чотирьох лапах.

— Вставай, — прогарчав хтось.

— Не можу. Мені боляче. Я хочу в ліжко.

— Ти жалюгідне маленьке створіння, і ти знищуєш усе, чого торкаєшся. А тепер вставай.

— Я б хотів, — відповів Ґрем Коутс виправданим тоном п'яного. — Але не можу. Я просто трохи полежу на підлозі. Вона все одно зачинила двері на засув. Я чув.

Він почув з іншого боку дверей скрегіт, так ніби повільно від'їхав засув.

— Двері відчинені. І якщо ти лишишся тут, то помреш. — Нетерплячий шурхіт; помах хвоста; напівзаглушений у глибині горлянки рик. — Дай мені свою руку і свою вірність. Запроси мене всередину.

— Я не розу...

— Дай мені руку, або стечеш кров'ю.

У чорноті м'ясосховища Ґрем Коутс простягнув руку. Хтось — щось — узяло її та заспокійливо тримало.

— Не хочеш тепер запросити мене всередину?

На якусь секунду Ґрем Коутс відчув холодну тверезість. Він уже зайшов надто далеко. Вже ніщо з того, що він зробить, справи не погіршить.

— Безсумовно, — прошепотів Ґрем Коутс, і промовивши це, почав змінюватися. Він міг бачити в темряві так само добре, як удень. Йому здалося, але тільки на мить, що він бачить щось всередині себе, більше за людину, із гострими-гострими зубами. А тоді воно зникло, а Ґрем Коутс започувався просто чудово. Нога більше не кривавила.

Коутс міг ясно бачити в темряві. Він дістав з-за пояса ножі та кинув їх на підлогу. Ще він зняв взуття. На підлозі лежав пістолет, але він його там і залишив. Інструменти були для мавп, круків та слабаків. Він не був мавпою.

Він був мисливцем.

Він звівся на руки й ноги, а тоді на чотирьох кінцівках безшумно вийшов із винного погреба.

Він бачив жінок. Вони знайшли сходи нагору до будинку і сліпо піднімалися ними, тримаючись у темряві за руки.

Одна з них була старою й жилавою, інша — молодою й ніжною. Рот істоти, яка частково була Ґремом Коутсом, наповнився слиною.

Товстун Чарлі зійшов із мосту з зеленим татовим борсаліно на голові і пішов крізь сутінки. Він попрошкував скелястим пляжем, ковзаючись на камінні і хлюпаючи калюжами. Тоді наступив на щось, що ворушилося. Перепона — і він прибрав ногу.

Воно здійнялося в повітря і продовжувало підніматися. Що б це не було, воно здавалося величезним: спершу Чарлі подумав, ніби воно сягнуло розмірів слона, але воно продовжило рости.

Світло, подумав Товстун Чарлі. Він проспівав це — і всі світляки цього місця зібралися навколо нього з холодним зеленим люмінісцентним мерехтінням, і в їхньому світлі він зумів розгледіти два ока, більші за тарілки, що позирали на нього з гордовитої морди рептилії. Він позирнув у відповідь.

— Добрий вечір, — бадьоро привітався він.

— Привіт, — мовив голос істоти, плавний, ніби масло. — Діндон. Ти дивовижно схожий на вечерю.