Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

— Думаю, що ти вже доходиш до цього. У піснях важливо, що вони мов історії. Вони ніфіга не означають, доки люди їх не слухають.

Вони наближались до кінця містка. Товстун Чарлі розумів без підказок, що це їхній останній шанс поговорити. Йому стільки всього треба було зрозуміти, він стільки всього хотів знати. Тому спитав:

— Тату, коли я був малим... Чому ти мене принижував?

— Принижував? — старий насупив брови. — Я любив тебе.

— Ти повів мене до школи вирядженим у президента Тафта. Ти називаєш це любов'ю?

Старий видав якийсь високочастотний вереск, який міг би бути сміхом, а тоді посмоктав черуту. Дим спливав із його губ, наче примарна бульбашка з текстом.

— Твоя матір могла б дещо про це сказати, — мовив він. — У нас мало часу, Чарлі. Ти справді хочеш марнувати його на суперечки?

— Мабуть, ні, — похитав головою Чарлі. Вони дісталися кінця містка.

— Що ж, — сказав батько, — коли побачиш брата, я хочу, щоб ти дещо йому від мене передав.

— Що?

Тато простягнув руку і нахилив голову Чарлі. Тоді ніжно поцілував його у лоба.

— Оце.

Товстун Чарлі випростався. Тато дивився на нього з виразом, що його Чарлі, забачивши на будь-чиєму іншому обличчі, сприйняв би як гордість.

— Покажи мені пір'їну, — попросив батько.

Чарлі сягнув у кишеню. Пір'їна була там, ще зім'ятіша і розкошланіша, ніж раніше. Батько цикнув і підняв її до світла.

— Це прекрасна пір'їна, — сказав він. — Не треба їй так обшарпуватися. Вона не візьме її зіпсованою.— Пан Нансі провів рукою над пір'їною — і та стала ідеальною. Він похмуро глянув на неї. — Тепер би не зіпсувати її знову. — Старий подихав на нігті і відполірував їх об піджак. Тоді нібито знайшов рішення. Зняв свій борсаліно і встромив перо за облямівку. — Ось. Тобі саме не завадив би елегантний капелюх. — Він вдягнув його Чарлі на голову. — Тобі личить.

Товстун Чарлі зітхнув.

— Тату, я не ношу капелюхи. Він сидітиме дурноверхо. Я буду схожий на повного придурка. Чому ти завжди намагаєшся зробити з мене посміховисько?

У тьмяному світлі старий глянув на сина.

— Думаєш, я тобі брехатиму? Синку, щоб носити капелюха, потрібне лише відповідне ставлення. А в тебе воно є. Гадаєш, я казав би тобі, що ти маєш чудовий вигляд, якби це було не так? Ти виглядаєш справді ефектно. Ти мені не віриш?

— Не дуже.

— Дивися, — батько вказав за межі мосту. Вода під ними була спокійною і гладкою, наче дзеркало, і чоловік, що дивився на Чарлі з води, виглядав справді ефектно у своєму новому зеленому капелюсі.

Товстун Чарлі підвів погляд, щоб сказати батькові, що, можливо, помилявся, але старий уже зник.

Він зійшов із мосту у присмерки.

— Гаразд. Я хочу точно знати, де він. Куди він зник? Що ви з ним зробили?

— Я нічого не робила, Господи, дитино, — мовила пані Гіґґлер. — Такого минулого разу не було.

— Так ніби його затягло променем на корабель-матку, — озвався Бенджамін. — Круто! Справжнісінькі спецефекти.

— Я хочу, щоб ви його повернули, — лютувала Дейзі. — Поверніть його зараз же.

— Я навіть не знаю, де він, — пояснила пані Гіґґлер. — І я його туди не надсилала. Він сам це зробив.

— У будь-якому разі, — сказала Кларісса, — що як він там чимось зайнятий, а ми його повернемо? Ми можемо все зіпсувати.

— Точно, — погодився Бенджамін. — Це як повернути променем десантний загін на півдорозі до кінця місії.

Дейзі подумала про це і роздратовано усвідомила, що в цьому був сенс — принаймні стільки ж сенсу, скільки й в усьому, що відбувалося цими днями.

— Якщо більше нічого не відбуватиметься, — мовила Кларісса, — я мушу зачинити ресторан. Перевірити, щоб усе було гаразд.

— Тут не відбуватиметься нічого, — погодилася пані Гіґґлер, сьорбнувши кави.

Дейзі вдарила рукою по столу.

— Перепрошую! У нас там ходить убивця. А тепер Товстуна Чарлі затягло на корабель-мамку.

— Матку, — виправив Бенджамін.

Пані Гіґґлер примружилася:

— Гаразд. Ми мусимо щось зробити. Що ти пропонуєш?

— Не знаю, — сказала Дейзі. — Мабуть, згаяти час. — Вона взяла до рук примірника «Вісника Вілльямстауна», який читала пані Гіґґлер, і почала його гортати.

Стаття про зниклих туристок, жінок, що не повернулися на свій корабель, була в колонці на третій сторінці. Двоє в будинку, казав Ґрем Коутс у неї в голові. Ти думав, я повірю, що вони з круїзного лайнера?

Перш за все Дейзі була поліціянткою.

— Дайте мені телефон, — сказала вона.

— Кому ти дзвонитимеш?

— Думаю, ми почнемо з міністра туризму та шефа поліції, а там подивимось.

Багряне сонце зіщулювалося на горизонті. Якби Павук не був Павуком, він впав би у відчай. На острові в тому місці була чітка межа між днем та ніччю, і Павук спостерігав, як останню червону частинку сонця поглинуло море. У нього було каміння і дві жердини.

Добре було б розвести багаття.

Павук замислився, коли зійде місяць. Із місяцем у нього буде шанс.

Сонце сіло — останній слід червоного потонув у темному морі, й настала ніч.

— Дитя Анансі, — промовив голос із темряви.— Невдовзі я харчуватимусь. Ти не знатимеш, що я тут, доки не відчуєш на потилиці мій подих. Я стояв над тобою, доки тебе було підвішено для мене, і я міг похрумтіти твоєю шиєю там і тоді, але передумав. Вбити тебе уві сні не принесло б жодного задоволення. Я хотів відчути, як ти помираєш. Хотів, щоб ти знав, чому я забрав твоє життя.

Павук кинув камінь туди, звідки, на його думку, долинав голос, і почув, як той без жодної шкоди врізався в чагарник.

— У тебе є пальці,— продовжував голос,— але в мене є пазурі, гостріші за ножі. У тебе дві ноги, але в мене чотири лапи, що ніколи не втомлюються, що здатні бігти вдесятеро швидше, ніж колись бігтимеш ти. Твої зуби