Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

співу. Перед людьми.— Вона похитала головою, як це роблять старі, коли розмірковують над дурістю молодих. Розкрила чорну сумочку, дістала звідти конверта й передала Чарлі. — Я обіцяла Луеллі, що збережу її.

Товстун Чарлі видобув із конверта пір'їну, напівзім'яту там, де він міцно тримав її у ніч сеансу.

— Гаразд, — мовив він. — Пір'їна. Чудово. Що мені тепер з нею робити?

— Ти не знаєш?

Коли Товстун Чарлі був малим, мама казала йому рахувати до десяти, перш ніж зірватися. Він порахував, тихо й неспішно, після чого зірвався:

— Звісно, я не знаю, що з нею робити, дурна старушенціє! За останні два тижні мене арештовували, я втратив наречену і роботу, дивився, як мого напівуявного брата з'їла стіна птахів на Піккаділлі, носився туди й назад над Атлантикою, наче якийсь божевільний трансатлантичний м'ячик для настільного тенісу, а сьогодні я став перед слухачами і я... я співав, тому що мій колишній начальник-психопат наставив дуло пістолета в живіт дівчині, з якою я вечеряв. Все, що я намагаюся зробити — це розгребти безлад, у який перетворилося моє життя, відколи ви запропонували мені поговорити з братом. Тож ні. Ні, я не знаю, що робити з цією клятою пір'їною. Спалити? Порубати і з'їсти? Звити з нею гніздо? Тримати перед собою і вистрибнути з вікна?

Пані Гіґґлер мала похмурий вигляд:

— Маєш спитати в Луелли Данвідді.

— Я не певен, що зможу. Коли я востаннє її бачив, вигляд у неї був не найкращий. І в нас мало часу.

— Чудово, — втрутилась Дейзі. — Ти забрав пір'їну. Можемо ми тепер, будь ласка, поговорити про Ґрема Коутса?

— Це не просто пір'їна. Це пір'їна, яку я обміняв на брата.

— То обміняйся назад і нумо братися до справи. Ми мусимо щось зробити.

— Все не так просто, — зауважив Товстун Чарлі. Тоді замовк і подумав про те, що він сказав і що сказала вона. Глянув на Дейзі з захопленням:

— Боже, а ти розумна.

— Стараюся. Що я сказала?

У них не було чотирьох стареньких жінок, але були пані Гіґґлер, Бенджамін і Дейзі. Вечеря майже скінчилася, тож Кларісса, метрдотель, була дуже рада до них доєднатися. У них не було чотирьох видів землі різного кольору, але був білий пісок із пляжу позаду готелю і чорна земля із клумби перед ним, червоний ґрунт збоку від готелю та різнокольоровий пісок у пробірках в сувенірній крамниці. Свічки, які вони позичили на барі біля басейну, були маленькі й білі, а не високі і чорні. Пані Гіґґлер запевнила їх, що вони зможуть знайти всі потрібні трави на острові, але Товстун Чарлі попросив Кларіссу принести з кухні мішечок із пучечком запашних трав.

— Думаю, вся справа у вірі в успіх, — пояснив він.— Найважливіше не деталі, а магічна атмосфера.

Магічній атмосфері в цьому разі не сприяли ані схильність Бенджаміна Гіґґлера роззиратися довкола стола і прискати від сміху, ані постійні зауваження Дейзі, що вся ця процедура була неймовірно дурнуватою.

Пані Гіґґлер висипала пучечок трав у миску із залишками білого вина і почала гудіти. Вона заохочувально підняла руки — й інші загуділи з нею, наче п'яні бджоли. Товстун Чарлі чекав, аби щось відбулося.

Нічого не відбувалося.

— Товстуне Чарлі, ти теж гуди, — скомандувала пані Гіґґлер.

Товстун Чарлі глитнув. Боятися нічого, сказав він собі: він співав перед повною кімнатою людей, він запропонував перед ними одружитися жінці, яку заледве знав. Гудіти буде раз плюнути.

Він налаштувався на ноту, яку гуділа пані Гіґґлер, і дозволив їй завібрувати у горлі...

Він тримав пір'їну. Він зосередився і гудів.

Бенджамін припинив хихотіти. Очі його розширилися. На обличчі з'явився тривожний вираз, і Товстун Чарлі збирався перестати гудіти, щоб дізнатися, що його стурбувало, але гудіння тепер було всередині нього, а свічки замерехтіли...

— Гляньте на нього! — вигукнув Бенджамін.— Він...

...і Товстуну Чарлі стало цікаво, що ж це з ним таке, але цікавитися було вже запізно.

Туман розсіявся.

Товстун Чарлі ішов містком, довгим білим пішохідним містком через простір сірих вод. Трохи попереду, посеред містка, сидів чоловік на маленькому дерев'яному стільці. Чоловік рибалив. Очі йому затуляв зелений борсаліно. Схоже, він дрімав і не поворушився, коли Товстун Чарлі наблизився.

Товстун Чарлі впізнав чоловіка. Він поклав руку йому на плече:

— Знаєш, а я зрозумів, що ти придурювався. Я не вірив, що ти справді помер.

Чоловік на стільці не поворухнувся, але всміхнувся.

— Оце стільки ти знаєш, — відказав Анансі.— Я мертвий-мертвісінький. — Він щедро витягнувся, дістав з-за вуха чорну черуту і підпалив її сірником.— Еге ж. Я мертвий. Думаю, лишатимусь мертвим ще якийсь час. Якщо інколи не помирати, люди починають сприймати тебе як належне.

— Але...

Анансі торкнувся губ пальцем, закликаючи до тиші. Узяв вудку і почав крутити коліщатко. Він вказав на маленьку сітку. Товстун Чарлі підняв її і тримав, поки батько опускав у неї довгу срібну рибу, що звивалася. Анансі видобув із рота риби гачка, а тоді кинув рибу в біле відро.

— Осьо, — мовив він. — Про вечерю подбали.

Чарлі вперше зауважив, що коли він сідав за стіл із Дейзі та Гіґґлерами, панувала глибока ніч, але тут, де б він зараз не був, сонце висіло над горизонтом, проте не сідало.

Батько склав стілець і дав Чарлі нести його та відро. Вони пішли мостом.

— Знаєш, — сказав пан Нансі, — я завжди гадав, що якщо ти колись прийдеш до мене побалакати, я тебе всякому навчу. Але ти й сам непогано справляєшся. То чому ти тут?

— Я не певен. Я намагався знайти Жінку-птаху. Хотів віддати їй її пір'їну.

— Не варто марудитися з такими людьми, — безтурботно озвався батько. — Від них не буде добра. Ота — в неї повно образ. Але вона боягузка.

— Це Павук...

— Твоя провина. Дозволити тій кумасі вигнати твою половину.

— Я був дитиною. Чому ти нічого не зробив?

Анансі відсунув капелюха на потилицю:

— Стара Данвідді не зробила б із тобою нічого такого, чого б ти не хотів. Все ж таки ти мій син.

Товстун Чарлі подумав над цим.

— Але чому ти мені не розповів?

— Ти справляєшся. Сам до всього додумався. Ти ж додумався до пісень, правда?

Товстун Чарлі започувався незграбнішим, товстішим і ще більшим розчаруванням для батька, але не відповів «ні». Замість цього спитав:

—