Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

бути голодний, — незнайомець посміхнувся надто широко. — Ось. У мене доста їжі, щоб поділитись. — У нього на плечі був мішок, і він відкрив його та сягнув туди правою рукою, видобувши щойно вбите ягня з чорним хвостом. Він тримав його за шию. Голова ягняти звисала набік. — Твій батько і я частенько їли разом. Чому б нам із тобою не вчинити так само? Ти розведеш багаття, а я оббілую ягня і зроблю рожен, щоб його вертіти. Невже ти ще не відчуваєш його смаку?

Павук був такий голодний, що у нього паморочилося в голові. Якби в нього був язик, можливо, він сказав би «так», впевнений у власній здатності виплутатися балаканиною з біди; але язика не було. Він узяв другий камінь лівою рукою.

— То побенкетуймо ж і станемо друзями, і не буде більше непорозумінь між нами, — завершив незнайомець.

А гриф та крук об'їдять мої кістки, подумав Павук.

Незнайомець ступив ще крок до Павука, який саме вирішив, що це сигнал кинути перший камінь. У нього був добрий окомір та вміла рука, тож камінь влучив точнісінько туди, куди й мусив — незнайомцеві у праву руку; той впустив ягня. Наступний камінь вдарив збоку у голову — Павук цілився точно поміж надто широко посаджених очей, але чоловік поворухнувся.

Незнайомець побіг геть, підстрибуючи, з випростаним хвостом. Біжучи, він інколи скидався на людину, а інколи — на звіра.

Коли він зник, Павук повернувся на місце, забрати ягня з чорним хвостом. Коли він підійшов, воно рухалося, і на мить він подумав було, що тварина досі жива, але потім побачив, що плоть її кишить личинками. Ягня смерділо, і сморід мертвого тіла допоміг Павукові на деякий час забути, наскільки він голодний.

На витягнутій руці він відніс тварину до кручі та скинув у море. Тоді вимив руки у струмку.

Він не знав, скільки вже перебував у цьому місці. Час тут розтягувався і стискався. Сонце спускалося до горизонту.

Коли сонце вже сяде, а місяць ще не зійде, подумав Павук. Тоді звір повернеться.

Невблаганно бадьорий представник поліції Сан-Ендрюса сидів у адміністрації готелю з Дейзі і Товстуном Чарлі та слухав усе, що вони мали розповісти, зі спокійною, але незацікавленою усмішкою на широкому обличчі. Час від часу він піднімав палець і чухав вуса.

Вони розповіли поліціянту, що втікач від правосуддя на ім'я Ґрем Коутс прийшов до них під час вечері і погрожував Дейзі пістолетом. Якого, як вони змушені були визнати, ніхто крім Дейзі насправді не бачив. Тоді Товстун Чарлі розповів йому про випадок із чорним «Мерседесом» і велосипедом до цього, і ні, він не бачив, хто вів ту машину. Але знав, звідки вона приїхала. Він розповів поліціянту про будинок на вершині скелі.

Чоловік замислено торкнувся посивілих вусів:

— Справді, будинок, який ви описуєте, існує. Але він не належить вашому Коутсу. Але ніяк. Ви описуєте будинок Безіла Фіннеґана, надзвичайно поважної людини. Вже багато років пан Фіннеґан має здорову зацікавленість у законі й порядку. Він виділив багато грошей школам, але, що важливіше, він пожертвував значну суму на будівництво нового поліційного відділку.

— Він приставив мені пістолет до живота, — мовила Дейзі. — Сказав, що як ми не підемо з ним, то вистрелить.

— Якщо це був пан Фіннеґан, маленька панно,— відповів поліціянт, — то я певен, цьому є дуже просте пояснення. — Він розкрив портфеля і видобув звідти товстий стос паперів. — От що я вам скажу. Подумайте про це. Переспіть із цим. Якщо вранці досі будете переконані, що це було щось більше за піднесений настрій, то просто заповніть цю форму і закиньте всі три примірники до поліційного відділку. Спитайте, де новий відділок, позаду міської площі. Всі знають, де це.

Він потис їм обом руки та пішов далі у справах.

— Треба було сказати йому, що ти теж коп, — сказав Товстун Чарлі. — Він би поставився до тебе серйозніше.

— Не думаю, що це було б на краще, — озвалась Дейзі. — Якщо хтось називає тебе «маленькою панною», то він уже точно викреслив тебе з числа людей, яких варто вислухати.

Вони вийшли до рецепції.

— Куди вона пішла? — спитав Чарлі.

— Тітка Калліанна? — уточнив Бенджамін Гіґґлер. — Вона чекає на вас у конференц-залі.

— Ось, — мовила Розі. — я знала, що зможу, якщо й далі розхитуватиму.

— Він тебе вб'є.

— Він усе одно нас уб'є.

— Це не спрацює.

— Мамо, в тебе є краща ідея?

— Він тебе побачить.

— Мамо, ти можеш не бути такою негативною? Якщо в тебе є пропозиції, які допоможуть, вислови їх, будь ласка, або просто не заважай. Гаразд?

Тиша.

А тоді:

— Я можу показати йому свою дупу.

— Що?

— Що чула.

— Ем. Замість?

— На додачу.

Тиша. Тоді Розі сказала:

— Ну, гірше не буде.

— Привіт, пані Гіґґлер, — мовив Товстун Чарлі.— Я хочу повернути пір'їну.

— Чо' це ти думаєш, що твоя пір'їна в мене? — спитала вона, склавши руки на величезних грудях.

— Мені сказала пані Данвідді.

Уперше пані Гіґґлер здавалася здивованою.

— Луелла сказала тобі, ніби пір'їна в мене?

— Вона сказала, що пір'їна у вас.

— У мене вона в безпеці, — пані Гіґґлер показала горням із кавою на Дейзі. — Не чекай від мене, що я балакатиму, поки вона тут. Я її не знаю.

— Це Дейзі. Ви можете казати їй усе, що сказали б мені.

— Вона твоя наречена, я чула.

Товстун Чарлі відчув, що зашарівся.

— Вона не моя... ми насправді не... Я мусив щось сказати, щоб утрятувати її від чоловіка з пістолетом. Це здавалося найпростішим.

Пані Гіґґлер зиркнула на нього. Її очі за товстими окулярами заблищали.

— Знаю. Це було під час твого