Тая Смоленська, Ая Кучер - Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер

Глава 36

Насамперед лізуть, звичайно, найтупіші думки. Знову кудись чкурнула. Повернулася до Англії? От якого біса? Адже все було нормально!

Минулого разу так само було. Ми воювали, ми зблизилися. І мене жорстко обламали, втікши якомога швидше.

Намагаюся вгамувати власну злість. Еліна обіцяла, нехай і жартома, що попередить мене перед втечею. Немає жодної причини думати так.

Але злитися на дівчину простіше. Інакше тоді доведеться зіткнутися з реальністю, у якій щось трапилося. Еліна постраждала?

А якщо їй стало погано біля лікарні? Мені б зателефонували, у них є контакти. У таксі? То чому додому не довезли?

Занепокоєння зростає з кожною секундою. Зводить мене з розуму. Злюся на самого себе, що не наполіг на своєму. Я зобов’язаний був відправити з дружиною водія, а не залишати її саму.

Хочеться зірватися з місця, хоча це не допоможе. Ні на що не вплине, якщо я безцільно ганятиму містом. Але сидіти в офісі я більше не можу. Схибнуся швидше.

Підхоплюю піджак, прямую до ліфта. Секретарка, побачивши мене, підскакує на ноги:

— Даміре Рустамовичу…

— До кінця дня мене немає!

Кидаю рвано, вдавлюю кнопку виклику ліфта. Секунди розтягуються й перетворюються на вічність, мене вже колотить.

Якщо хтось її образив — я шкуру з них спущу. Особисте пекло влаштую, якщо хоча б пальцем зачепили мою Елю.

— О, — з ліфта на мене налітає Марат. — Ти їдеш?

— Не можу сидіти тут, — друг тямущо киває, повертається за мною в кабіну ліфта. — Що в тебе?

— Ось, дістали відео зі стоянки біля лікарні.

Вмикаю, дивлюся уважно. Еліна крокує асфальтом, притискаючи до себе букет квітів. Де тільки взяла?

Відео завмирає на моменті, коли дівчина ховається за поворотом. Програю заново, але нічого дивного не помічаю.

Еліна усміхається, виглядає розслабленою. Так себе не поводять, коли збираються втекти від чоловіка. Вдруге!

І це підтверджує мої найгірші здогадки. Щось сталося. Вона не хотіла їхати.

— А далі? — запитую, борюся з бажанням запустити планшет у стіну. — Куди вона пішла?

— Незрозуміло. Даміре, там сліпа пляма, — пояснює Марат, забираючи техніку. — З жодного ракурсу не видно. Вона туди зайшла, але більше ніде не з’явилася. Зникла.

— Хочеш сказати, дівчисько розбирається в таких речах?

— Хочу сказати, що Еліні міг хтось допомогти. Я можу відправити людей в аеропорт, відстежити купівлю квитків. Якщо вона вирішила повернутися на навчання…

— Ні. Не витрачай ресурси даремно. Вона не втекла. Її якась гнида силою забрала.

— Ти впевнений, Даміре?

— Так.

Виходжу на підземний паркінг, прямую до своєї машини. Зганяю до будинку, до лікарні. Байдуже, наскільки це допоможе. Але просто чекати я теж не можу.

Марат обіцяє бути на зв’язку, зателефонує, щойно з’явиться нова інформація. Сподіваюся, що вона буде скоро.

Зриваюся з місця, б’ю по газах. Швидкість усередині вібрує. Лавірую між машинами, мчу вперед. Не перегинаю, бо потрапити в лікарню — сама ідіотська витівка.

Раніше швидкість завжди мізки прочищала. Допомагала думати, різкість наводила на світ. Але зараз ні чорта не допомагає.

Тому що я хочу гнати до своєї дружини.

А маршруту немає.

Різко б’ю по гальмах, вивертаю кермо вліво, розвертаючись. Ледь у дві машини не врізаюся, мені невдоволено сигналять услід.

Начхати.

Відчуваю себе психом. Але я впевнений, що в машині, що проїжджала повз, бачив Еліну. Краєм ока, як спалах. Галюцинація.

Я зобов’язаний перевірити, інакше зжеру себе сумнівами. Хоч щось зроблю. Якось уб’ю час очікування, поки воно катує мене. Дощенту спалює занепокоєнням.

Збільшую швидкість, намагаюся згадати, яка саме це машина була. Пролітаю на червоний колір світлофора, знаходячи її поглядом. Обганяю, а потім різко гальмую.

Водій встигає зорієнтуватися, зупиняється в останній момент, ледь не врізавшись у мою машину. Байдуже зараз на неї.

— Ти з глузду з’їхав?!

Дідок вискакує на вулицю, обсипає мене прокльонами. Але я не слухаюся, прямуючи до пасажирського сидіння.

Мені лише потрібно перевірити: там моя Еля чи ні.

Я не встигаю ні наблизитися, ні роздивитися дівчину за каламутним брудним склом. Двері відчиняються, і мені назустріч кидається Еліна.

— Дідько, — видихаю, коли дівчина потрапляє в мої руки. Я притискаю її до себе міцно, здавлюю в обіймах.

Увесь страх, злість, занепокоєння — вони зникають в одну мить. Навіть дихати стає легше.

— Куди ти зникла?! — гарчу, відсторонюючи дівчину від себе. — Думаєш, можеш просто зникнути з радарів і все буде нормально?

— Даміре…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍