Тая Смоленська, Ая Кучер - Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер

Глава 35

Дамір

— Що ж, запитань у мене більше немає.

Представник «КапіталГроуп» киває, ще раз переглядаючи пропозицію перед ним.

Мені хочеться послати до біса всю цю фірму. Співпраця з ними давно стала метою, бо це відкривало нові можливості. Але зараз я б із радістю відмовився від зустрічі й провів день з Еліною. Нехай ще раз пояснить, де в тих розводах ручка нашої доньки.

— Радий, що ви все ж змогли знайти час для зустрічі, — простягає мені долоню для рукостискання. — Я віддаю перевагу, коли домовленості не порушуються.

— Як і я, — нагадую про їхні власні косяки. — Олена проведе вас до виходу.

Зустріч вийшла довгою і затягнутою, виснажила. Секретарка приносить мені каву, прошу, щоб ніхто не турбував. Послаблюю краватку, видихаю.

Я очікував, що переговори з «КапіталГроуп» будуть виснажливими. Вони й були, але в іншому ключі. Ця фірма сама постійно переносила зустрічі, а варто було вчинити так само — як швидше перейшли до підписання документів.

Відчули, що за ними не бігають, вловили, що ширяє загроза. Звісно, змусили мене зірватися на нову зустріч, але все закінчилося так, як потрібно мені. Навіть умови вибив кращі, ніж були обумовлені спочатку.

Допиваю каву, коли телефон починає дзвонити. Це особистий, тому тягнуся, бажаючи дізнатися, що трапилося. Еля скучила?

Ні, не вона.

— Даміре, вибачте, що турбую, — хвилюється Марія Андріївна. — Я хотіла уточнити це питання в Елічки, але вона не відповідає.

— Так? У чім річ? — відкидаюся на спинку крісла, прикриваю очі. — Щось трапилося вдома?

— Ні. Просто ви веліли накрити на стіл до повернення з лікарні. Я все приготувала, тільки вас усе немає. Ви пообідаєте в місті?

— Я не повернуся до вечора. Еліна знає.

— Так, але вона теж не…

— Не зрозумів, — різко сідаю, кров холоне в жилах. — Еліна ще не повернулася додому?

— Ні.

Кидаю погляд на час, підтверджуючи здогадки. Минула вже не одна година, Еля давно мала доїхати. А якщо таксі зловити не могла, то чому мені не сказала?

— Я передзвоню.

Я скидаю хатню робітницю, одразу ж набираю номер дружини. Абонент поза зоною досяжності. Друга і третя спроба закінчуються цим самим.

— Сафарова до мене, — зв’язуюся із секретаркою. — Негайно.

— Добре, Даміре Рустамовичу.

По ходу справи набираю охорону сам. Нехай проїдуться маршрутом від будинку до лікарні, подивляться, що відбувається. Може, машина десь зламалася, а зв’язку немає?

Сафаров заявляється через десять хвилин. Усміхається, намагається жартувати, але, спіймавши мій погляд, осікається. Миттєво стає серйознішим, киває, готовий слухати.

— Еліна зникла, — заявляю без передмов. — Додому не повернулася, телефон поза зоною досяжності.

— Знову втекла? — жартує Марат, а мені хочеться йому врізати.

— За язиком стеж!

— Усе, тихо, — підіймає руки вгору. — Зараз відправлю людей на її пошуки, перевіримо по камерах спостереження. Є ідея, де її бачили востаннє?

— Ми в лікарні були. Я поїхав, а вона викликала собі таксі. Якщо з нею щось сталося…

— Упевнений, з нею все гаразд. Скоро повернуся з новинами.

— Я хочу знати, що з моєю дружиною, просто зараз.

Марат натяк розуміє. Інформація мені потрібна вже. Я не збираюся сидіти на місці спокійно, поки Еліна незрозуміло де.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍