Наталі Ліон - Не дивись мені в очі, Наталі Ліон

Розділ 45.

- Хай буде паста, - видавлюю з себе слова, які застрягли в горлі. – І чаю, зроби, будь ласка, - несподівано для себе прошу я.

- Звичайно, - швидко відповідає Влад і прямує на кухню. Я іду слідом за ним.

Поки він заварює чай, я відкриваю жалюзі і знаходжу вікно своєї квартири. Соколовський непогано прилаштувався. Невже він спостерігав за мною? Від цієї думки кидає в жар.

Влад обережно простягає мені чашку з чаєм, який має приємний фруктовий  аромат.

- Був тільки зелений, - промовляє він.

- Дякую, - я ставлю чашку на стіл, а сама сідаю поруч.  – То що з моєю машиною? Чому я в тебе? І хто за нами слідкує? – починаю атакувати, поки Соколовський знову не втік від відповіді.

Він підходить до мене не відриваючи погляду, бере стілець і сідає навпроти. Мабуть, розмова буде довга. Він надто зосереджений і серйозний.

- На тебе готують замах люди мого дядька, - випалює він і по спині відразу пробігає неприємний холодок. – Є інформація, з надійних джерел, що тобі пошкодили машину. Що саме зробили, поки невідомо, але я скоро дізнаюся. – Він бере мою руку і вкладає в свою, намагаючись заспокоїти. Поки, в нього виходить погано, бо я ще більше починаю нервувати і різко її висмикую.

- Тобто ти, весь день знав про це, а мені вирішив розповісти тільки зараз? – закипаю я. В мене починається справжня істерика. Мене хочуть вбити, а я ні сном ні духом. Просто чудово!

- Якби я розповів тобі в офісі, в тебе прямо там почалася б істерика! – гарчить Влад. – Нам не можна подавати виду, що ми все знаємо, зрозумій!

- І що мені тепер робити? - істерика поступово переходить в сльози. – Що, Владе? – я вдарила руками в його груди, на що він міцно притиснув мене до себе.

- Заспокойся, Анно. Скоро, все закінчиться, - промовив він, погладжуючи моє волосся. – Я тобі обіцяю, ніхто і пальцем тебе не торкнеться.

Сльози текли по щоках і я не могла перестати схлипувати. Вперше, я відчула себе такою безпорадною. Як добре, що Соколовський був поруч. Я втислась носом в його плече промочивши футболку своїми слізьми.

Раптом, подзвонили у двері і Влад послабив обійми.

- Я відчиню, це мабуть, наша вечеря, - промовив він і  напрявився до вхідних дверей.

За мить він стояв з великим пакетом, дістаючи його вміст і розставляючи на столі. Паста виглядала дуже апетитно. Я весь день нічого не їла і від її запаху шлунок голосно забурчав.

«Ну, хоч повечеряю, наостанок» - промайнуло в голові.

Паста була надзвичайно смачна. Але, добре повечерявши, я знову повернулась до думки, «що далі?» Соколовський, як завжди, знав, про що я замислилась. Він зібрав брудний пластиковий посуд і відправив його в смітник. Потім знову пронизливо подивився на моє заплакане обличчя.

- Завтра вранці ти будеш в надійному місті. В офіс повертатися надто небезпечно. Я здогадувався, що за нами будуть слідкувати, тому підготувався. Ходімо, - Влад взяв мене за руку і повів до кімнати.

- Куди ми поїдемо? – запитала я тремтячим голосом.

Влад відкрив шафу і дістав чорний пакет.

- Ти поїдеш, Анно. Я приїду пізніше, коли все владнаю тут, - з розпачом в голосі промовив Соколовський, обіймаючи мене за плечі.

- Ти залишиш мене одну? – мої очі знову налились слізьми.

- Анно, послухай, ми не можемо поїхати разом. По перше, щоб не привертати увагу, по друге, тут, я потрібен більше, - великими пальцями своїх рук він стер сльози, які стікали по щоках.

- Кому потрібен, Насті своїй? -  я кинула свій погляд на нього, а він лише посміхнувся.

Смішно йому, що я його ревную. А я справді ревную, і приховувати цього більше не збираюсь. Можливо, сьогодні ми бачимося востаннє, тому готуйся, Соколовський, питань буде багато.

Влад тільки похитав головою

- Настя – це співробітниця поліції, яка мені дуже допомагає. Вона працює в Олдгруп під прикриттям. Не ревнуй, маленька, - він знову притиснув мене до себе, зариваючись обличчям в моє волосся.

- Ти  спав з нею? – сама не усвідомлюю, куди мене понесло.

Влад відпустив мене, став навпроти. Посмішка раптом спала з його обличчя. Я встигла сто раз пошкодувати, про це безглузде питання, яке саме вирвалось з моїх вуст. Надіюсь, він зрозуміє, що це все від стресу.

Соколовський, здається, на межі і зараз просто вибухне. Але він стримує себе зі всіх сил, бореться з собою.

- Невже, ти ще не зрозуміла, що я досі кохаю лише тебе. Мені не потрібні інші жінки, відкрий же ти очі, - це зізнання звучить дуже м’яко і спокійно.

 Воно діє немов чарівний еліксир, який має заспокійливу дію і я теж,  не можу стримати слова, які давно хотіла сказати, але не в такій атмосфері. Тепер я знаю, що іншого моменту  може не бути.

- І я тебе кохаю, Соколовський, дуже, - зізнаюсь нарешті, роблю крок на зустріч і наші губи змикаються в поцілунку.

Він виходить надто пристрасним і напористим. Саме зараз, я розумію, що більше ніколи не хочу розлучатись з цим чоловіком, але надто багато всього відбулося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍