Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

Я ковтаю слину в роті. Сонячне світло освітлює кімнату, на вікнах немає ані штор, ані завісок. Давид має  спокусливий вигляд.

Мені так і хочеться підійти до нього, провести долонями по міцних грудях, рельєфному животу. Опуститися нижче, подражнити… Але це потім. Зараз до справи.

- Можеш розташуватися он там, біля стіни чи на канапі. Де тобі зручно буде, - закусую пензлик та дивлюся на білосніжне полотно, прикидаючи, з чого почати.

Давид  сідає прямо на підлогу, дивиться на мене із зацікавленням.

- А тепер застигни й не рухайся, - тягнуся за олівцем, щоб зробити начерк.

- І довго мені так сидіти?

- Поки не дозволю, - мій голос звучить суворо. Я повністю зосереджена на процесі.

- Розмовляти хоч можна? – зі смішком в голосі питає він.

- Так. Як щодо планів на ремонт? Ти дивився посилання, що я тобі кидала?

- Ще не було часу, - чесно зізнається чоловік і я сумно зітхаю.

Ми проводимо в моїй майстерні весь день. Балакаємо ні про що, ділимося своїми планами. Я не дозволяю Давидові навіть одним оком глянути на картину. Поки не закінчу – нікому не покажу.

Йому вже не обов’язково позувати мені, але я не поспішаю ділитися цим. Нам двом так затишно зараз і таке відчуття, немов немає нікого окрім нас двох в усьому світі.

- Все. Я повернуся сюди після того, як прилечу та закінчу вже без тебе, - збираю пензлики та кладу їх у розчин.

- Можна вже дивитися?

- Ні, звісно. Коли дороблю, тоді і покажу.

- Ну мені ж цікаво, - хижо посміхається Давид, скорочуючи між нами відстань, легко перехоплює мене за талію, прибираючи з дороги, та застигає поряд з мольбертом.

Він мовчить. Занадто довго. І хмуриться. Не сподобалося?

Я ж збентежено спостерігаю за його реакцією. Щоки червоніють.

- Незрозумів, - єдине, що каже Давид.

- Щось не так? – прочищаючи горло питаю я.

- Я не так позував.

- Так.

- У мене  зі штанів нічого не стирчало, - обурюється він.

Ох.

- Це авторське видіння, я малювала все по пам’яті. Тобі не подобається щось? Розмір маленький? Вибач, але я, можна сказати, змалювала його наживо.

- Безсоромна дівка, - усміхається чоловік. – Сховай це кудись, побачить же хтось.

- Ти зображений до підборіддя, ніхто не дізнається, що це ти.

- Ну, звісно. Взагалі не впізнати, - хмикає він.

- Злишся? – прикушую нижню губу, фліртуючи з ним.

- М-м-м, скоріш у гніві. Адже в житті він набагато більше, ніж ти тут намалювала.

І немов бажаючи доказати мені свої слова, він бере мою руку і притискає до свого паху.

Кров у венах закипає, до низу живота приливає жар. Давид ловить мій поцілунок.

- Світло потрібно вимкнути. Видно ж з вулиці, - шепочу йому,.

- Зараз.

Клацання і кімната поринає у пітьму. Я блимаю кілька разів, звикаючи до темряви. Давид підіймає мене під сідниці та саджає на високе підвіконня. Скло холодить спину, шкіра покривається мурашками.

Я вхоплююся за його плечі. Вигинаюся дугою. Так солодко.  Знаходжу його губи, кусаю. Шкрябаю. Його дихання рване і голосне. Все відбувається так швидко. Мені спекотно. І добре. Пристрасть відпускає нас лише тоді, коли всередині все пульсує, вибухає, а перед очима червоні іскри.

- Додому? – тихо питає він.

- Угу, - микаю, ховаючи щасливу посмішку.

***

В аеропорт мене відвозить Давид. У мене з собою лише ручна поклажа, оскільки затримуватися надовго я не збираюся. Я займаю своє місце, заштовхую у вуха навушники. Це моя перша велика виставка, буде багато художників-початківців і можливостей засвітитися.

Я кидаю погляд у прохід, натикаюся поглядом на знайоме обличчя.

- О, привіт.

Я здивовано витріщаюся на Ігната.

- Привіт, - беру себе в руки і вичавлюю посмішку. – А-а… а ти як тут?

- У відрядженні.

- Ясно. Давид сказав, що ти вже поїхав, не очікувала тебе в місті зустріти.

- Довелося повернутися, - коротко відповідає Ігнат і звіряє номер свого місця на посадковому талоні з тим, що написано на пластиковій поверхні. - Я прямо за  тобою буду, якщо що.

Я зітхаю від полегшення. Добре, що не поряд. Дивний чоловік.

Перельот проходить у напруженні. Крім того, що літати не люблю, так ще й Ігнат спокою не дає. Відчуття, немов він переслідує мене. Якщо ще й запропонує добратися разом до готелю - точно пожаліюся Давидові.

Але після проходження паспортного контролю Ігнат прощається і немов забуває про мене. Я ж забираю ключі від орендованої машини та їду в готель.