Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

не послухала… Сказала, заночують з Маргусею у міському домі, а повернуться разом із вами…

Марко відчув, як земля йде йому з-під ніг.

— Господи… У якому домі? Та Лондон бомблять щоночі, від кварталів самі руїни. Флемінг казав, наш дім майже зруйновано.

Тітонька Мег важко ковтнула повітря.

— Я… я не знаю… Кажу вам, я намагалася відмовити її, та Ліза запевнила, що усе буде добре, що повернуться разом із вами… Зачекайте, — жінка на мить притиснула палець до вуст, — дзвонив отой ваш друг… Флемінг. Начебто він і сказав Лізі, що ви, Марку, повертаєтеся. Мабуть, вона хотіла зробити вам сюрприз… Зустріти у Лондоні… Господи! Господи! — тітонька Мег затулила обличчя долонею і розридалася.

Марко підняв Дмитрика на руки.

— Сюрприз… — видихнув він гнівно, прямуючи до телефонного апарата. — Сюрприз їй вдався! Тітонько Мег, телефонний апарат хоч працює? Зв’язок із Лондоном є?

Жінка витерла сльози на щоках, підійшла ближче до Марка.

— Я ж і не телефоную нікому… не знаю… Але вчора ваш друг, Марку, отой журналіст Флемінг телефонував до Елізабет із Лондона… То, може, зв’язок працює…

Марко підняв слухавку, набрав телефоністку, назвав номер, попросив з’єднати. На тому кінці дроту почулося клацання, шурхіт… Нарешті жвавий чоловічий голос проказав:

— Флемінг біля апарату.

— Яне, це я… — Марко на мить затамував подих. Притулися чолом до голівки Дмитрика, якого все ще тримав на руках, глибоко вдихнув. — Яне, ви бачилися з Елізабет учора? Вона поїхала до Лондона з Маргаритою разом. І від учора — ні слуху, ні духу.

У слухавці якусь мить панувала тиша.

— Так. Тобто — ні. Ми не бачилися, Алексе, — проказав Флемінг. — Тобто… ми розмовляли телефоном. Власне, я подзвонив Лізі вчора, запитати, чи ви ще не повернулися. Говорили про ймовірність вашого повернення на днях. Але я її не бачив, — Флемінг прокашлявся і знервовано додав: — А якого дідька Ліза з дитиною подалася до Лондона?

— Тітка Мег каже, повезла харчі для госпіталя, — відповів Швед. — Вони двічі на тиждень передають туди продукти. Вчора машина Червоного Хреста не приїхала й Елізабет подалася до Лондона якоюсь військовою автівкою. Як я зрозумів зі слів тітоньки Мег, ви, Флемінгу, запевнили її, що я маю бути сьогодні у Лондоні і Ліза вирішила, що ми там зустрінемось і повернемося разом.

У слухавці знову запала мовчанка.

— Я… я такого не міг їй сказати, — відповів Флемінг, — Алексе, я… я всього лиш висловив припущення…

— Яне… — Марко ковтнув повітря, наче у горлі йому став колючий клубок. — Яне… Я от думаю… Можливо, вона з Маргаритою заночувала у місії Червоного Хреста? Чи у госпіталі? Можливо, вона там заночувала? Може, вона і досі там?

— Алексе…

— Зачекайте. Я просто зараз поїду до Лондона. Елізабет із Маргаритою треба знайти.

— Алексе, — спробував знову вставити слово Флемінг.

— Чуєте, Яне, зробіть мені послугу, поїдьте туди, до Червоного Хреста. Знайдіть Лізу, дочекайтеся мене… Я зараз виїжджаю.

— Алексе, — втретє проказав Флемінг, — зачекайте, я… я не хочу думати про те, що могло статися найгірше… Але цієї ночі місію Червоного Хреста…

— ЩО? — Марко закричав у слухавку. — Що? Кажіть, ну?

— Марку, там самі руїни… Резиденції більше немає… Якщо Елізабет із Маргаритою залишилися там ночувати…

Швед заплющив очі. До болю натиснув пальцями на повіки.

— Татусю… Поїдемо по маму і Малгалиту?

Тепла Дмитрикова долонька торкнулася його щоки.

— Яне, — нарешті проказав Марко, — ви можете туди під’їхати просто зараз і спробувати щось дізнатися про Лізу?

— Так… звичайно… можу, — відповів Флемінг якимось потойбічним голосом. — Власне, — додав він, — я нещодавно звідти. Але, звісно, поїду ще раз…. Я не знав, що Ліза з донькою були там. Якби я знав… Я б запитав у констеблів. Чому вона не сказала мені, що вирушає до Лондона? Хіба я б не допоміг їй?

— Яне, просто поїдьте і спробуйте дізнатися щось про місцеперебування Лізи і Маргарити, — повторив Марко. — У констеблів, у кого завгодно! Вона не могла загинути… Вона не могла!

— Так, звичайно, не могла… — луною повторив Флемінг. — Вона не могла. Будемо сподіватися на краще!

— Я доберуся десь за годину, — проказав Швед, — можливо, трохи більше… Зустрінемося… давайте біля контори. За півтори години, Яне. Я виїжджаю негайно!

Флемінг щось проказав у відповідь, але Марко уже його не слухав.

— Синочку… Ти маєш ще трошки побути з бабусею Мег. Татко скоро повернеться, тільки от привезу з Лондона маму і сестричку!

Дмитрик обхопив його руками.

— А мозна мені з тобою?

— Ні, ні… ти залишишся з бабусею Мег. Я скоро повернуся. Зараз, тільки занесу подарунки… Ти і не помітиш, як ми усі швиденько повернемося додому!

— Добле… — усміхнувся Дмитрик. Відпустив його шию, ковзнув на підлогу.

— Тітонько Мег… Мушу їхати…

Жінка, геть бліда, тремтячими руками торкнулася його плеча.

— Їдьте, Марку… ми з Дмитриком будемо молитися. З Лізою і Марго нічого ж не трапилося, правда?

Марко похитав головою… відступив назад.

— Не знаю, тітонько Мег. Мушу їхати. Молімося. Бог добрий… Не дасть, щоб трапилося найгірше…

* * *

Усе було наче в тумані… Тіла, брудні від крові і кіптяви під полотняними простирадлами. Запах формаліну трохи перебивав сморід.

Флемінг стояв, наче заніміла статуя. Він уже не прикривав обличчя носовою хустинкою. Просто стояв і споглядав, як Марко пройшовши уперед, поміж рядами тіл, відгортає краї полотна.

— Їх тут немає! Їх тут немає! — повторював тим часом Швед, щоразу накриваючи полотном незнайомі йому понівечені тіла із застиглими на обличчях виразами болю і страху. — Дяка Богу, їх тут немає! Яне… їх тут немає!!!

Він не бачив зблідлого Флемінга, не бачив, як той стулив очі, не в силах споглядати це видовище. Він приїхав сюди раніше…

Марко підійшов ближче. Залишалося ще кілька тіл. Їх привезли першими, тож і лежали вони від стіни, у самому кінці…

— Алексе… — проказав Флемінг.

— Яне… Дяка Богу! Лізи і Маргарити тут немає! — видихнув Швед. — Ходімо звідси…

— Алексе…

Марків погляд тим часом впав на два останні… Він уже міг розрізнити під простирадлом обриси стрункого, тендітного тіла… Мабуть, жіночого. Так і є… Ось же тонка, дивовижно прекрасна і мертвенно-нерухома жіноча рука звисає з-під простирадла… Рука молодої жінки.

Він важко ковтнув повітря і воно розпеченою лавою покотилося просто в легені… Господи… На руці була обручка. Моторошно знайома срібна обручка із яскраво-синім сапфіром… Обручка Елізабет!

Марко одним швидким рухом шарпнув простирадло з тіла. А потім закричав, заревів, немов поранений звір, в якого загнали нагостреного баскського списа.

Перед ним лежала бліда, з навіки заплющеними очима… Елізабет! Його Ліза!

— А-а-а-а-а! — він кричав,