Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

перебування у Швейцарії Марко потерпав за своїх. Якби не Флемінг, то, мабуть, з’їхав би з глузду. Поки він був у Швейцарії, домашні пережили початок гітлерівського «Бліцу» — військово-повітряної операції, що мала за мету поставити Англію на коліна.

Житлові квартали бомбили з перших днів. Лізин музей евакуювали, всі співробітники до кращих часів роз’їхлися по заміських житлах, до рідних чи друзів, аби вберегтися від бомбардувань.

У маєтку тітоньки Мег, уродженої графині Сеймур, було відносно безпечно. Власне, більше їм і тікати не було куди. Про всяк випадок у домі є глибокий підвал із запасами їжі та води. Ліза, діти, тітонька Мег і кілька людей прислуги завжди встигнуть заховатися, якщо раптом почнеться авіаналіт. А ще звідти просто до озера веде старий, але абсолютно придатний для пересування підземний хід. У ньому можна було пересидіти найлютіше бомбардування, навіть коли б маєток стерли на порох.

Дмитрик народився тут, у «Ластівці». Таке ніжне, блакитнооке, біляве хлоп’ятко-ластів’ятко! Його синочок.

Марко пригадував: він тільки приїхав із міста — у Візи почалися перейми. Він одразу зателефонував до Лондона містеру Фаєнсу, з яким Шведи мали попередню домовленість. Той вирушив до Вілтшира своїм автомобілем без розуміння, що таке ґрунтова дорога, і Марко, передчуваючи недобре, погнав йому назустріч. Автомобіль лікаря Фаєнса, як він і передбачав, загруз просто посеред болота, де і простояв одиноко цілу добу, поки Ліза не народила…

Подумати тільки! У них із Візою двоє діток! Дасть Бог, вони переживуть цю війну, якою б похмурою не була реальність. Хоч насправді він усвідомлював: усе тільки починається… Світ ще не розуміє, з чим йому доведеться стикнутися і чому доведеться протистояти. Що буде далі з Великою Британією, як зміниться її доля…

Але наразі головне — Ліза і діти зараз у безпеці. А тепер — і його батьки, дякувати Богу і дядьку Альберу, теж мають надійний прихисток у Швейцарії.

А тим часом уже після перших німецьких авіабомбардувань Лондон перетворився на страхітливе видовище. П’ятнадцять ночей підряд із настанням темряви принишклу столицю Англії накривало дике ревіння сирени — попередження про початок нової повітряної атаки. Далі усе тонуло у скаженому гудінні двигунів. Чорними тінями ворожі літаки наближалися до міста.

Доки, промисловий Іст-Енд, житлові квартали центрального Лондона — усе палахкотіло вогнем. У відповідь на повітряні атаки ворога із землі вогняними залпами відповідали гармати британської ППО. У такі миті, красномовно переповідав Флемінг, здавалося: ще трохи — і небо впаде на землю…

Вони бомбили Лондон цілеспрямовано і ретельно, «прасували» англійську столицю день за днем, перетворюючи на руїни цілі квартали.

Загони громадянської оборони не мали спочинку, витягуючи з-під завалів ще живих, поранених і загиблих. За словами Флемінга, авіабомби залишали після себе такі здоровенні й глибокі вирви, що міський автобус, потрапивши в одну з них, виглядав просто сірниковою коробкою…

Власне, завтра Марко і сам усе побачить. Ось тільки поверне додому, побуде з Лізою і дітьми, а вранці до Лондона. Чи того, що від нього зосталося.

Корнуелл зачекався.

Марко згадав, як перед від’їздом всім у маєтку наказував: увечері ніякого світла! Вікна жилих кімнат і приміщень спішно затулили важкою світлонепроникною тканиною. У підвалі облаштували сховок. Знайдеться місце, навіть якщо хтось випадково забреде і шукатиме притулку.

Проте тітонька Мег із Лізою не обмежилися власного безпекою. Двічі на тиждень вони відправляли з машиною місії Червоного Хреста здоровенний кошик із молоком, маслом, медом, сиром, свіжевипеченим хлібом та вареною картоплею у госпіталь для тих, хто залишився без даху над головою і їжі. То, звісно, була крапля у морі, але й вона ставала для когось порятунком.

Ворота до маєтку були прочинені. В’їхав по скрипучому гравію у порожній двір, розвернувся. Зазвичай у таку мить його зустрічав хтось із прислуги тітоньки Мег. А зараз нікого… Усі домочадці, мабуть, пораються на городі і в саду. Тепер господарство тітоньки Мег стало засобом виживання для них усіх…

Вперше зітхнув із полегшенням. Він нарешті вдома! Прочинилися двері. На порозі з’явилося жваве хлоп’я. А услід за ним, спираючись на паличку, вийшла і сама тітонька Мег. Пригладила рукою біляві кучерики Дмитрика.

— Ну, біжи, біжи… — проказала тихенько.

Дмитрик, стрибнувши зі сходинок, помчав до Марка щодуху, з розбігу просто у розгорнуті обійми.

— Татусю! Татусю!

Марко підхопив його, підкинув угору. Пригорнув до грудей.

— Хто це, хто це прибіг до мене? — запитав, лоскочучи його. — Хто цей парубок?

— Це я, палубок Дмитлик… — відповів хлопчик українською, заливаючись сміхом.

— Не забув? Пам’ятаєш? — Марко поцілував малого у маківку. Біляве волоссячко пахло солодко, молоком. — А мамуся ж де? Маргарита? Чого не виходять, не зустрічають? — поцікавився Марко уже англійською.

Хлопчик знизав плечиками.

— Немає мами… І Малгусі теж…

— Як то немає? А де ж вони? — усміхнувся малому Марко. — Ану, ходи, запитаємо тітоньку Мег, да наші мамуся і Маргуся? Пішли, пішли, Дмитрику! Подарунки зараз будуть!

Тітонька Мег з порогу здивовано оглядала Маркове авто.

— З приїздом, — проказала вона тихо. — Слава Богу, ви живі-здорові. — Чоломкнула його у щоку і знову стривожено поглянула на автівку.

— І вам, тітонько Мег, дай Бог здоров’я, — відповів він. — А Ліза з Маргаритою де? Чому не зустрічають?

— Як то де? — тітонька Мег підвела погляд на Марка. — Я гадала, вони з вами приїхали…

Марко оглянувся на авто так, наче Ліза з донькою і справді могли зараз з’явитися біля автівки.

— Ні… — похитав Швед головою, — ні Лізи, ні Марго зі мною немає… А чому вони мають бути зі мною?

На обличчі тітоньки Мег з’явився тривожний вираз.

— Марку, Ліза мала повернутися з вами… — тривожно проказала та. — Вона ще вчора поїхала з Марго до Лондона…

Швед застиг на місці. Подивився на Дмитрика, потім на тітоньку Мег.

— Тобто — до Лондона? Навіщо? Ліза не знала, коли я маю повернутися. І я, власне, не з Лондона зараз приїхав… Тітонько, це такий жарт?

— Та ні… — похитала вона головою, — зачекайте, зачекайте, Марку… Дивіться… — голос старої затремтів, як і рука, якою вона стискала паличку. — Вчора до нас мала заїхати автівка Червоного Хреста. Ми ж двічі на тиждень передаємо нею, що можемо зібрати, у місто. Автівка не приїхала чомусь… Може, щось сталося… мені не відомо. Але Елізабет вже зібрала повний кошик харчів, якісь теплі речі і вирішила завезти то до Лондона сама.

Марко зблід. На щоках заходили жовна.

— Тобто… вона ще вчора поїхала до Лондона? З Марго?

— Так… Якоюсь попуткою, військовою автівкою. Марго взяла із собою, — тітонька Мег важко зітхнула. — Я намагалася її відмовити, та вона мене