Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Та Астра, здається, не чула, вона розвернулася спиною і робила вигляд, що уважно роздивляється розкладені на столі карти. І ця тендітна, майже мініатюрна красуня наводить страх на мореплавців усього Південного Моря?

— Куди ти прямував?

В душі зажевріла надія:

— Я так і не добрався до Шанталії. Шлях, який почав у Вернакії все ще триває…

— Корабель Ракун-Саро згинув у чорних водах ріки, — перебила Астра. — Я думала, ти загинув.

Астра різко розвернулася і увіп’ялася чорними очиськами.

— Не варто було тебе відпускати… Коли поїхав, я зрозуміла, наскільки одинока і насправді нікому не потрібна. Стільки людей крутиться навколо, намагаючись догодити, вгадати будь-яке бажання, але їм я насправді байдужа. Лише страх затьмарює очі рабів. Ніхто не чує…

— Можливо, тому, що сама не чуєш нікого, окрім себе. Ти ж не розмовляєш. Ти наказуєш.

— А з ким я маю розмовляти? Зі слугами? Я — дочка Фароса?! — як ніколи зараз Астра нагадувала дівчисько, яке я врятував від двоголової хапуки.

— Ти ж розмовляла зі мною, хоча батько вважав мене рабом.

— Це зовсім інше! — насуплено мовила Астра і відвернулася, як ображена дитина, потягнувши важку косу-змію.

— Астро, допоможи мені! — ризикнув я.

Дівчина мовчала.

— Ти ж можеш допомогти? — повторив вже менш впевнено.

— Ти зараз про свою Шанталію, адже так? — запитала Астра, не повертаючись.

— Так.

Дівчина різко розвернулась. Це вже була не Астра, яку я знав. Піратка, володарка морів, розбійниця, работорговка, хто завгодно, але не Астра.

— З чого ти взяв, що я допомагатиму?

Я розчаровано замовк. Темні очі Астри потемніли ще дужче. Тепер у них нічого не відбивалося. Вони нагадували безодню мороку, порожню і небезпечну.

— Гадаєш, я зобов’язана тобі на все життя? — гострі білі зубки оскалились у подобі усмішки. — Тільки я на цьому кораблі віддаю накази! Подякуй, що витягла зі смердючого трюму. Думаю, цього достатньо! Тепер ти залишишся зі мною!

Астра прийняла войовничу позу. Як донька свого батька, гордовито закинула голову і, примруживши великі очиська, пильно заглядала у вічі.

— Гаразд! — обурено випалив я. — Тоді краще залишатися у смердючому трюмі з друзями, ніж тут із тобою!

— Що?! — і красиве обличчя Астри перекосилося від гніву. — Та як ти смієш, невдячний?! Я накажу відшмагати тебе, можливо, зрозумієш, хто тут головний!

— Ти можеш віддавати накази, можеш принижувати, карати, знущатися… Але запам’ятай: ніколи не накажеш іншому любити тебе! І у сліпій зверхності назавжди залишишся самотньою, оточеною лише тими, кому байдужа! Схаменись, Астро, ти втрачаєш єдиного друга!

Астра завмерла. В її темних очах вирували такі пристрасті, що, здавалось, вони от-от закиплять! Дівчина невідривно дивилась, ще мить — і з її вуст знову посиплеться безліч безглуздих жорстоких фраз. Але повіки Астри, ніби смертельно втомлені, раптом впали, закривши собою весь той вир, що клекотів у душі.

— Забирайся геть! — майже по складах, глухим голосом промовила Астра.

— Що?

— Забирайся геть, — втомлено повторила піратка.

Роздратований, я кинувся до дверей, але перед очима непрохано повстав образ мініатюрної беззахисної Астри. Вперше пошкодував самотню володарку морів, яка ледь не прогнала з життя єдиного друга. Отямившись, мовчки повернувся. Величезні, блискучі очиська дівчини з цікавістю спостерігали.

— Астро, що з тобою? — обережно, наче до полохливої птахи, мовив я.

Повелителька піратів хиже зиркнула:

— Ти таки дурень, Айхо. Невже не бачиш? Я закохана в тебе.

Пам’ять підступно, не запитуючи, замахала перед очима образом, який я намагався стерти із серця. Я згадав Мію, а мав би думати про Астру, її сміливе, несподіване зізнання. Та спогади відносили далеко-далеко: мелькнуло неспокійне Південне море, величне місто засяяло білизною каменя Марони, серце заполонили звабливі очі, красиве обличчя, хвилюючий дотик руки і жорстокий дівочий сміх. Я трусонув головою. Згадав, що стою у піратській каюті. Перед Астрою…

— Що ти сказала? — дурнувато перепитав я.

Астра розлючено, з диким ревом, що хижим звіром вирвався з грудей, змахнула зі столу все: карти, футляри, чорнильницю, оніксові статуетки, — усе полетіло на підлогу. Здійнявся шум, двері в каюту відчинилися, обережно з’явилася голова помічника капітана. Та не встиг він і рота відкрити, як Астра заверещала:

— Зникни!

Двері поспішно зачинилися.

На підлозі повільно розтікалася чорнильна пляма. Ми опинились по обидва боки темної липкої калюжі. Наче жива істота, вона тягнулася до наших ніг. Коли в’їдлива рідина торкнулася босої ніжки дівчини, та вперто продовжувала стояти і дивитися прямо у вічі. Я ж похапцем відскочив. Астра сумно усміхнулась.

Наскільки простіше виявити хоробрість на полі бою з ворогом, ніж тоді, коли на розкритих долонях тобі підносять почуття, яке ти не в змозі розділити…

Я не знаходив слів, а Астра продовжувала чекати. Босі ніжки невпевнено ступили в чорнильну калюжу. Ще крок. Астра повільно наближалася. І чим ближче підходила володарка морів, тим розгубленіше почувався я. Нарешті, зібравши залишки хоробрості, прошепотів:

— Астро, я люблю тебе… Як друга, як сестру… Але…

Маленька