Каміло Хосе Села - Вулик

того самого офіціанта і, якщо буде така можливість, навіть сісти за той самий столик.

У кав’ярні така задуха, що повітря тут здається густим і липким. Музиканти грають «Кумпарситу» — танго, з яким у Мартіна пов’язані давні, невиразні, солодкі спогади. Господиня — вочевидь, щоб не втрачати навичок,— кричить, а присутні байдуже спостерігають, як вона здіймає руки, а тоді важко опускає їх і завченим рухом складає на череві. Мартін сідає за столик біля естради. Підходить офіціант.

— Сьогодні вона мов скажена. Якщо побачить вас, ошаленіє.

— Біс із нею. Ось, візьміть дуро та принесіть мені кави. Одна двадцять за вчора й одна двадцять за сьогодні — разом дві песети сорок сентимо. Решту залиште собі, з голоду я поки що не вмираю.

Офіціант спантеличений, лице в нього робиться дурнішим, ніж звичайно. Не встигає він відійти далеко від столика, як Мартін знову гукає:

— Пришліть мені чистильника.

— Слухаюсь.

Мартін не вгаває.

— І продавця сигарет.

— Слухаюсь.

Мартінові доводиться докладати неабияких зусиль: у нього болить голова, але він не наважується попросити аспірину.

Донья Роса розмовляє з офіціантом Пепе й ошелешено дивиться на Мартіна. Той удає, ніби нічого не помічає.

Йому подають каву, він робить пару ковтків, тоді підводиться й прямує до вбиральні. Згодом Мартін так і не міг пригадати, чи це там він витяг носовичка, що лежав у тій самій кишені, де й гроші.

Повернувшись на своє місце, він дає почистити собі черевики й купує на один дуро пачку добрих сигарет.

— Нехай ці помиї п’є ваша господиня — зрозуміло? — ну й гидота!

Він майже урочисто підводиться та неквапно прямує до дверей.

Вже на вулиці Мартін помічає, що тремтить усім тілом.

Мартін ні про що не шкодує, адже щойно він повівся як справжній мужчина.

Вентура Агуадо Сане каже своєму компаньйонові по пансіону, капітану ветеринарної служби донові Тесифонте Овехеро.

— Будьте певні, капітане, в Мадриді чого-чого, а зальотів не бракує. А надто тепер, по війні. Зараз кожна — хоч багата, хоч бідна — крутиться, як може. Треба тільки присвятити їм трохи часу, чорт забирай! Щоб рибу з’їсти, мусиш у воду лізти!

— Авжеж, я розумію.

— Саме так, чоловіче, саме так. А ви сподіваєтесь розважитися, не доклавши до цього жодних зусиль? Не думайте, що жінки самі до вас прибіжать. У нас поки що не так, як в інших краях.

— Еге ж, ваша правда.

— Ну, то як? Треба бути спритнішим, капітане, треба зважитися і діяти рішуче. А головне — не впадати у відчай, якщо спіткає невдача. Не виходить з однією? Яка важниця! Буде інша.

Дон Роке посилає записку Лолі, служниці пенсіонерки доньї Матильди: «Приходь на Санта Енграсію о восьмій. Твій Р.».

Сестра Лоли, Хосефа Лопес, упродовж багатьох років була служницею в домі доньї Соледад Кастро де Роблес. Час від часу вона казала, буцімто їде в село, а сама лягала на кілька днів до пологового будинку. Вона народила п’ятьох синів, усіх їх виховували черниці з монастиря, що в Чамартині де ла Роса: троє старших були від дона Роке, четвертий — од старшого сина дона Франсиско, а останній — від самого дона Франсиско, котрий пізніше за інших відкрив цю золоту жилу. Батьківство кожного з них не викликало сумнівів.

— Хоч би яка я була,— любила повторювати Хосефа,— але тому, хто мені до вподоби, я роги не наставляю. Коли набридне, тоді нехай іде під три чорти, але поки в нас любов, будемо в парі, наче голуб із голубкою.

Хосефа була колись вродливою жінкою, хіба що занадто дебелою. Тепер вона тримає пансіон для студентів на вулиці Аточа, і всі п’ятеро синів живуть разом із нею. Лихі на язик сусіди подейкують, буцімто Хосефа злигалася з контролером, який збирає плату за газ, а ще буцімто одного дня вона увігнала в краску чотирнадцятирічного хлопця, сина тамтешнього крамаря, проте правда це чи ні, встановити важко.

Її сестра Лола хоч і молодша, але така ж дебела та грудаста. Дон Роке купує їй дешеві браслети й тістечка, а вона й рада. Лола не така порядна, як Хосефа, і плутається то з одним молодиком, то з іншим. Якось донья Матильда заскочила її в ліжку з Вентурою, але вирішила не здіймати галасу.

Одержавши записку від дона Роке, дівчина причепурилася й подалася до доньї Селії.

— Він іще не прийшов?

— Поки що ні. Проходь сюди.

Лола заходить до спальні, роздягається й сідає на ліжко. Вона хоче зробити донові Роке сюрприз — відчинити йому двері в чому матір спородила.

Донья Селія підглядає в замкову шпарину;