Каміло Хосе Села - Вулик

їй подобається дивитись, як дівчата роздягаються. Іноді, відчуваючи, що обличчя в неї палає, вона кличе свого песика.

— П’єро! П’єро! Іди-но до хазяєчки.

Вентура трохи прочиняє двері кімнати, в якій був зі своєю дівчиною.

— Сеньйоро!

— Іду.

Вентура пхає доньї Селії в руку три дуро.

— Нехай спершу вийде сеньйорита.

Донья Селія не проти.

— Як хочете.

Вентура йде до гардеробної і запалює сигарету, щоб перечекати, поки дівчина піде; його подруга, опустивши очі, спускається сходами.

— До побачення, голубонько.

— До побачення.

Донья Селія стукає кісточками пальців до кімнати, де чекає Лола.

— Хочеш перейти до великої спальні? Вона звільнилася.

— Гаразд.

Вже спустившись до цокольного поверху, Хуліта зустрічає дона Роке.

— Привіт, доню! Звідки це ти?

Хуліта ніяковіє.

— Я... від фотографа. А ти куди йдеш?

— Та... провідати хворого приятеля, бідоласі зовсім кепсько.

Дівчині важко уявити, що батько йде до доньї Селії; батькові теж важко подумати таке про дочку.

«Ну й дурний же я! І спаде ж таке на думку!» — міркує дон Роке.

«Мабуть, він правду сказав про цього приятеля,— кмітує дочка,— звісно, тато облагоджує якісь дільця, але щоб він ішов туди, це вже було б занадто!»

Коли Вентура наміряється вийти з гардеробної, донья Селія перепиняє його.

— Стривайте, там хтось дзвонить.

З’являється дон Роке; він трохи блідий.

— Здрастуйте, Лола прийшла?

— Так, вона в спальні навпроти.

Дон Роке двічі легенько стукає в двері.

— Хто там?

— Я.

— Заходь.

Вентура Агуадо продовжує переконувати капітана.

— Послухайте, у мене зараз є одна дівчинка — її ім’я не має для вас жодного значення, головне, що справа там на мазі. Так от, коли я вперше побачив її, то подумав: «Тут мені нічого не світить». А проте підійшов до неї, щоб потім не шкодувати, мовляв, бачив, а не спробував заарканити. Сказав їй кілька слів, пригостив пару разів вермутом із креветками, і — як бачите — тепер вона в мене покірлива, наче овечка. Робить усе, що мені заманеться, і слова не скаже. Познайомилися ми в двадцятих числах серпня, а вже за якийсь тиждень — саме на мій день народження — бац, і в ліжко! А якби я стояв, мов бовдур, і лише дивився, як біля неї увиваються та як її улещують інші, то й був би зараз ні з чим, як оце ви.

— Усе це добре, авжеж, але мені здається, що тут уся справа в удачі.

Вентура аж підскакує на стільці.

— В удачі? Ось де ваша помилка! Удачі не існує, мій друже, удача, мов жінка, віддається тому, хто її домагається, а не тому, хто дивиться на неї з вулиці й не наважується зронити ні слова. Отож не варто вам сидіти цілі дні вдома й озиратися на цю лихварку, в якої син несповна розуму, та вивчати коров’ячі болячки. Кажу вам, так ви нічого не доможетеся.

Щойно дограли «Кумпарситу», Сеоане кладе скрипку на піаніно й каже Макаріо:

— Я вийду на хвилинку до вбиральні.

Сеоане йде між столиками. В голові його досі крутяться ціни на окуляри.

«Направду краще трохи зачекати. Оті за двадцять дві песети, здається, непогані».

Він штовхає ногою двері з написом «Для чоловіків»: два унітази біля стіни; вгорі, захищена дротяною сіткою, тьмяно світить лампочка на п’ятнадцять ват. Дезінфекційна таблетка спить у своїй клітинці, наче цвіркунець.

Сеоане сам, він підходить до стіни, кидає погляд на підлогу.

«Що це?»

Слина застрягає у нього в горлі, серце мало не вистрибує з грудей, у вухах дзвенить. Сеоане пильно дивиться на підлогу, двері вбиральні зачинені. Сеоане швидко нахиляється. Так і є, п’ять дуро! Купюра трохи змокла, та це байдуже. Сеоане обтирає її носовичком.

Наступного дня він знову заходить до аптеки.

— Дайте-но мені окуляри за тридцять песет, сеньйорито, авжеж, за тридцять!