Каміло Хосе Села - Вулик

Жінка йде на кухню, щоб налити чоловікові чашку води.

Жінка миє чашку, коли зненацька чує нелюдський крик, ніби в чоловіка раптом розірвалися легені.

Удару тіла об бруківку патіо жінка не чує. Її скроні проймає гострий біль, ніби їй встромили в голову голку.

— Ай!

Крик жінки вилітає крізь розчинене вікно, ніхто не озивається до неї, ліжко порожнє.

Кілька сусідів повисовували голови з вікон.

— Що сталося?

Жінка не може говорити. А якби могла, то сказала б:

— Нічого, просто трохи пахло цибулею.

Перш ніж попростувати до кав’ярні доньї Роси, де він має грати на скрипці, Сеоане заходить до оптики. Він хоче взнати, скільки коштують темні окуляри — зір у дружини дедалі гіршає.

— Ось, будь ласка, оправа «Фантазія» з цейсівськими лінзами. Двісті п’ятдесят песет.

Сеоане лагідно всміхається.

— Ні, мені б щось дешевше.

— Гаразд, сеньйоре. Сподіваюся, ця модель вам сподобається. Сто сімдесят п’ять песет.

Сеоане все ще всміхається.

— Ні, мабуть, я погано пояснив, я хотів би подивитися окуляри за три-чотири дуро.

Продавець дивиться на Сеоане презирливо. На продавцеві білий халат і кумедне пенсне, зачіска у нього з пробором посередині, а ще він крутить задом, коли рухається.

— Такі ви знайдете в першій-ліпшій аптеці. На жаль, нічим не можу вам допомогти, сеньйоре.

— Що ж, бувайте. Вибачте.

Сеоане роздивляється вітрини аптек. У деяких, більш показних, де ще й проявляють фотоплівку, справді виставлені темні окуляри.

— У вас є окуляри за три дуро?

Продавщиця — гарненька люб’язна дівчина.

— Так, сеньйоре, але я вам їх не раджу, вони дуже ламкі. За трохи більшу ціну ми можемо запропонувати непогану модель.

Дівчина риється в шухляді й дістає кілька пакетів.

— Ось за двадцять п’ять песет, за двадцять дві, за тридцять, за п’ятдесят, за вісімнадцять — вони трохи гірші, за двадцять сім...

Сеоане пам’ятає, що в кишені у нього лише три дуро.

— Оці за вісімнадцять, кажете, погані?

— Так, на них не заощадите, тільки змарнуєте гроші. Ось ці за двадцять дві — то вже інша річ.

Сеоане всміхається до дівчини.

— Гаразд, сеньйорито, щиро вам дякую, я ще подумаю, а тоді прийду. Вибачте, що потурбував.

— Ради Бога, сеньйоре, завжди до ваших послуг.

Десь у глибині душі Хуліту гризуть докори сумління. Проведені в домі доньї Селії вечори раптом уявляються їй такою собі облямівкою до майбутніх пекельних мук.

Але це триває лише якусь мить, прикру мить, невдовзі вона стає колишньою Хулітою. Сльоза, що мало не скотилася по її щоці, завмирає на місці.

Дівчина йде до своєї кімнати й дістає з шухляди комода зошит у чорній цератовій обкладинці, в якому робить якісь дивні підрахунки. Вона шукає олівець, записує якісь цифри та всміхається до себе у дзеркало: губи стиснуті, очі примружені, руки зведені на потилиці, ґудзики на блузці розстебнуті.

Гарна Хуліта, ох і гарна, коли підморгує собі в дзеркало...

«Сьогодні Вентура зробив нічию».

Хуліта всміхається, її нижня губа тремтить, і підборіддя також.

Вона здмухує порох із зошита і ховає його на місце.

«Правду кажучи, пустилася я на всі заставки»...

Замикаючи шухляду на ключ, до якого прив’язана червона стрічечка, вона скрушно думає: «Ох, і ненаситний цей Вентура!»

Однак — це ж треба! — коли вона виходить зі своєї спальні, її душу огортає хвиля безпричинного оптимізму.

Мартін прощається з Наті Роблес і прямує до кав’ярні, звідки його вчора виставили за те, що він не заплатив за каву.

«Залишилося трохи більше вісьмох дуро,— міркує він,— гадаю, не буде злочином, якщо я куплю собі сигарет, а заразом провчу цю паскуду — господиню кав’ярні. А Наті подарую пару гравюр за п’ять-шість дуро».

Він сідає на 17-й номер і під’їжджає до площі Більбао. Перед дзеркалом у вітрині перукарні пригладжує волосся та поправляє вузол краватки.

«По-моєму, вигляд я маю непоганий...»

Мартін заходить до кав’ярні в ті самі двері, через які виходив учора, він сподівається потрапити до