Каміло Хосе Села - Вулик

Між столиками ходить сліпий, співаючи щось не до ладу.

— Яка в нього гарна чорна шерстка! Майже синя! Ну й кіт!

Коли прочиняються двері, з вулиці дме холодний вітрець, долинає шум трамваїв, і від цього робиться ще холодніше.

— Авжеж, чаю без цукру, що його п’ють хворі на шлунок.

Різко деренчить телефон.

— Це не кіт, а канатоходець, йому б у цирку виступати.

Бармен витирає руки об фартух у зелену та чорну смужку й бере слухавку.

— Так, чаю без цукру, який радше годиться для сидячих ванн, ніж для пиття.

Бармен кладе слухавку та гукає:

— Дон Рікардо Сорбедо!

Дон Рікардо махає йому рукою.

— Що?

— Це ви дон Рікардо Сорбедо?

— Так. Мені телефонували?

— Рамон просив переказати вам, що не прийде, у нього захворіла матір.

У пекарні на вулиці Сан Бернардо, в невеличкій конторці, сеньйор Рамон розмовляє зі своєю дружиною Пауліною та доном Роберто Гонсалесом — із вдячності за п’ять дуро, що їх напередодні дав булочник, той прийшов на другий день дещо доробити й упорядкувати документацію.

Подружжя та дон Роберто балакають, сидячи біля плитки, від якої пашить теплом. На плитці у консервній бляшанці з-під тунця киплять кілька лаврових листочків.

Дон Роберто в доброму гуморі, він розважає господарів анекдотами:

— Тут худий каже товстому: «Ви свиня», а товстий обертається й відповідає: «Слухайте, по-вашому від мене завжди так, смердить?!»

Дружина сеньйора Рамона вмирає зо сміху, аж гикає, і кричить, затуляючи очі обома руками:

— Мовчіть, заради Бога, мовчіть!

Дон Роберто хоче закріпити успіх:

— І все це відбувається в ліфті!

Жінка регоче, з очей у неї течуть сльози, вона відкидається на спинку стільця.

— Ох, мовчіть!

Дон Роберто сміється й собі.

— Являєте, яку кислу міну зробив худий!

Сеньйор Рамон сидить, склавши руки на животі, з сигарою в роті, та поглядає то на дона Роберто, то на Пауліну.

— Цей дон Роберто, коли він в ударі, може таке утнути! Дон Роберто не вгаває:

— Я маю ще один, сеньйоро Пауліно!

— Мовчіть, заради Бога, мовчіть!

— Що ж, зачекаю, поки ви трошки заспокоїтеся, я не поспішаю.

Сеньйора Пауліна, ляскаючи себе по дебелих стегнах, досі згадує, як смерділо від товстого.

Він хворів, не мав грошей, але наклав на себе руки, бо йому все пахло цибулею.

— Пахне цибулею! Як жахливо пахне цибулею!

— Мовчи, чоловіче, я ніякого запаху не чую. Розчинити вікно?

— Ні, не треба. Цей запах однаково не зникне, тут стіни просякнуті запахом цибулі, мої руки пахнуть цибулею.

Його жінка — саме терпіння.

— Хочеш помити руки?

— Ні, не хочу. Моє серце теж пахне цибулею.

— Заспокойся.

— Не можу, пахне цибулею.

— Спробуй заснути.

— Не зможу, мені все пахне цибулею.

— Вип’єш склянку молока?

— Не хочу молока. Я хочу померти. Лише померти, якнайшвидше, мені дедалі сильніше пахне цибулею.

— Не кажи дурниць!

— Я кажу, що хочу! Пахне цибулею!

Чоловік плаче.

— Пахне цибулею!

— Гаразд, чоловіче, гаразд, пахне цибулею.

— Звісно, пахне цибулею! Жахливий сморід!

Жінка розчиняє вікно.

Чоловік з очима, повними сліз, кричить:

— Зачини вікно! Я не хочу, щоб перестало пахнути цибулею!

— Як знаєш.

Жінка зачиняє вікно.

— Дай мені води — тільки в чашці, а не в склянці.