Каміло Хосе Села - Вулик

Мій Рікардо такий освічений,— розповідала вона подругам.— Ще б пак! Знає геть усе!

— І ви одружитеся?

— Звісно, коли буде така можливість. Він каже, що хоче випробувати мене, бо, мовляв, узяти шлюб — однаково, що купувати диню: спершу треба покуштувати. По-моєму, він має рацію.

— Можливо. Слухай, а що він робить, твій приятель?

— Знаєш, люба, зараз, якщо ти маєш на увазі якусь роботу, він нічого не робить, але щось же таки йому трапиться, еге ж?

— Так, завжди щось може підвернутися.

Батько Марібель тримав колись, багато років тому, скромну корсетну майстерню на вулиці Колехіата, але її давно вже немає, бо його дружині Еулохії вдарило в голову, що краще відкрити бар на вулиці Адуана. Бар Еулохії називався «Земний рай», і справи там ішли непогано, поки його власниця не зсунулася з глузду та не втекла з вічно п’яним музикантом.

— Яка ганьба! — казав дон Брауліо, Марібелів батько.— Моя дружина сплуталася з цим покидьком! Та він же заморить її голодом!

Бідолашний дон Брауліо невдовзі помер від запалення легенів, і на його похорон у жалобному костюмі прибув дуже засмучений Пако Сардина, той самий музикант, який жив з Еулохією в Нижньому Карабанчелі.

— Людина — ніхто, тлін! Еге ж? — казав Сардина братові дона Брауліо, який приїхав на похорон з Асторги.

— Так, так.

— Єдине, що в неї є,— це життя, правда?

— Звісно, це єдине, що в неї є,— відповів дон Бруно, брат дона Брауліо, коли вони їхали в автобусі Східним шосе.

— А він був добрий чоловік, ваш брат, царство йому небесне.

— Авжеж, добрий. Якби був лихий, то вже віддухопелив би вас.

— І то правда.

— Ще б пак! Але я завжди кажу: в нашому житті треба бути терпимим до інших.

Сардина не відповів. А про себе подумав, що цей дон Бруно — цілком сучасна людина.

«Оце так! А він цілком сучасна людина! Хочемо ми того чи ні, а такий зараз дух часу, нічого не вдієш!»

... Дона Рікардо Сорбедо аргументи подружки аж ніяк не переконують.

— Так, дівчинко, але від того, що бабуся спече книша, я ситим не буду.

— Заспокойся, любий, і не псуй собі нерви, воно того не варте. Сам знаєш, нема такої біди, щоб тривала завжди.

Дон Рікардо Сорбедо та Марібель гомонять отак, сидячи за двома склянками білого вина в шинку на вулиці Майор, навпроти канцелярії губернатора провінції. Того дня Марібель мала песету й запропонувала донові Рікардо:

— Зайдімо кудись, вип’ємо по склянці білого. Мені вже набридло тинятися вулицями й мерзнути.

— Гаразд, ходімо, куди хочеш.

Парочка чекає на приятеля дона Рікардо, поета, який час від часу пригощає їх кавою з молоком і навіть здобними булочками. Приятель дона Рікардо, юнак на ім’я Рамон Маельйо, не те щоб купався в розкошах, але й голодувати йому не доводиться. Він живе з батьками і завжди примудряється мати в кишені кілька песет. Хлопець мешкає на вулиці Аподаки над галантерейною крамничкою «Трині» й хоча не ладнає з батьком, проте з дому не йде. Рамон Маельйо хворобливий юнак, тож якби він пішов із дому, це могло б коштувати йому життя.

— Гадаєш, він прийде?

— Звісно, прийде, Рамон хлопець серйозний. Трохи схожий на сновиду, але серйозний і послужливий, він неодмінно прийде.

Дон Рікардо Сорбедо робить ковток і замислюється.

— Слухай, Марібель, чим це воно відгонить?

Марібель ковтає й собі.

— Не знаю, любий. По-моєму, вино як вино.

На якусь мить дон Рікардо відчуває відразу до своєї подружки.

«Балакуча сорока!» — думає він.

Марібель про це не здогадується. Сердешна майже ніколи ні про що не здогадується.

— Глянь — який розкішний кіт! Він, мабуть, щасливий кіт, еге ж?

Чорний, лискучий, відгодований, виспаний кіт неквапно, з мудрим, як у того абата, видом прогулюється краєм цоколя — поважного старовинного цоколя — щонайменше в чотири пальці завширшки.

— А по-моєму, це вино має присмак чаю, саме так — чаю.

Біля шинкваса кілька водіїв таксі цмулять вино.

— Глянь-но лишень! І як він не падає? Диво та й годі!

В кутку інша парочка сидить мовчки, тримаючись за руки, дивлячись одне на одного.

— Коли в животі порожньо, тоді все відгонить чаєм.