Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Раптом би він утратив обидва ока? Та після Карлового листа я плакала цілий день. Його прекрасні, мужні сині очі!

Єдина втіха — у тому, що він більше не піде на фронт. Карл повернеться до Глена одразу після госпіталю — перший з наших хлопців, які приїдуть додому. Коли повернеться решта?

І є один, що не повернеться ніколи. Принаймні ми вже не побачимо його, навіть якщо він буде з нами. Але, я певна, він прийде сюди — коли повернуться наші хлопці, за ними йтиме й невидиме військо полеглих. Ми не побачимо їх — але вони будуть тут!

1 вересня 1918 року.

Учора ми з мамою їздили до Шарлоттауна, дивитися кінофільм „Серця світу“. Я страшенно осоромилася — тато збиткуватиметься із цього до кінця моїх днів. Але на екрані усе було таке СПРАВЖНЄ… і я захопилася фільмом, аж забула про все на світі, окрім тих сцен, що розгорталися в мене перед очима. А одна з них, уже наприкінці, була страшенно напружена. Героїня боролася із огидним німецьким солдатом, який намагався кудись її затягти. Я знала, що в неї є ніж: вона сховала його, щоби мати напохваті — і не розуміла, чом вона не вихопить його й не прикінчить нападника. Тоді я подумала, що вона, напевно, забула… і геть утратила голову в цю драматичну мить. Я підхопилася на рівні ноги, просто поміж усіх тих: людей, і заверещала: „Ніж у тебе в панчосі! Ніж у тебе в панчосі!“

О, я таки вразила всіх! Найкумедніше, що в ту ж таки мить героїня вихопила ніж і заколола солдата!

Усі глядачі сміялися. Я отямилася й упала на своє місце, вся червона від сорому. Мама трусилася від сміху, а я образилася. Чого вона не всадовила мене назад, доки я встигла пошитися в дурні? Вона запевняє, що навіть не встигла збагнути, що діється. На щастя, у залі було темно, і навряд чи там був хтось із наших знайомих. А я вже гадала, що стаю мудрою, розважливою й жіночною! Певно, я ще нескоро зможу-таки досягнути цієї жаданої цілі.

20 вересня 1918 року.

На сході Болгарія просить миру, на Західному фронті британські війська прорвали лінію Гінденбурга, а тут, у Глені Святої Марії, маленький Брюс Мередіт здійснив прекрасний учинок — прекрасний тому, що до цього його спонукала любов. Сьогодні до нас приходила пані Мередіт і розповіла нам усе. Ми з мамою плакали, а Сьюзен пішла на кухню й заходилася гримотіти каструлями.

Брюс завжди обожнював Джема й не забував його всі ці роки. У певному розумінні він вірно чекав на нього — так само, як Понеділок. Усі ми казали йому, що Джем неодмінно повернеться. Та схоже, учора в крамниці Картера Флегга він випадково почув, як його дядько Норман бідкався, що Джем Блайт, очевидячки, згинув навіки, і ми в Інглсайді повинні облишити всяку надію. Брюс подався додому й плакав, аж доки заснув. А нині пані Мередіт бачила, як він іде із двору, сумний, але непохитний, із кошеням в оберемку. Вона згадала про це тільки згодом, коли Брюс вернувся додому заплаканий і розказав їй, тремтячи від ридань, що втопив свого Тигрика.

— Навіщо ж ти це зробив? — вигукнула пані Мередіт.

— Щоби вернути Джема, — плачучи відповів Брюс. — Я подумав, що, коли я пожертвую Богові Тигрика, Він зробить так, аби Джем повернувся додому. І я втопив його… мамо, це було дуже тяжко… але Тигрик був найціннішим, що в мене є, і тепер Бог напевне поверне Джема. Я сказав Богові, що віддам Йому Тигрика, якщо Він поверне Джема додому… і Він поверне… так, мамо?

Пані Мередіт не знала, що сказати сердешному хлопчикові. Вона НЕ МОГЛА пояснити йому, що його жертва може й не допомогти повернути Джема… що Бог діє інакше. Отож вона сказала хіба, що Брюс не повинен чекати негайної відповіді на прохання… що Джем, очевидно, повернеться ще нескоро.

Але Брюс відповів: „Ні, мамо, я думаю, це не забере в Бога більше, ніж тиждень. Ох, мамо, Тигрик був таким гарним котиком. Так лагідно муркотів. Чи ви гадаєте, Богові буде цього недостатньо, щоби вернути Джема?“

Пан Мередіт непокоїться, як це окошиться на Брюсовій вірі в Бога, а пані Мередіт непокоїться, як це окошиться на самім Брюсі, якщо його надія не справдиться. А я хочу плакати, думаючи про це. Миле, віддане хлопченя! Він так любив цього котика. І якщо його жертва буде марною — а стільки жертв здаються нині марними — у нього розіб’ється серце. Він іще замалий, щоб розуміти, що Бог не завжди відповідає на молитви так, як ми хочемо… і не укладає з нами угод — навіть якщо віддати Йому найцінніше для нас.

24 вересня 1918 року.

Щойно я вклякла в місячнім сяйві при своєму вікні — і довго стояла так, славлячи