Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Незалежна панна Блайт, яку деякі недоброзичливиці з молодіжного Червоного Хреста звинувачували в прагненні всіма попихати й «розпоряджатися», почувалася неспроможною вимовити бодай щось.

— Дякую, — пролебеділа вона врешті-решт, — але нам справді треба йти.

— Тоді, — мовила пані Матильда Пітмен, відчиняючи двері, — онде бричка для вас. Я веліла Робертові запрягти коней і відвезти вас на станцію. Люблю змушувати Роберта догоджати мені. Це чи не єдина моя розвага. Мені вже за вісімдесят, і більшість житейських радостей утратили для мене свою привабу, крім однієї — попихати Робертом.

Роберт сидів у дворі, на нижній сходинці елегантного чотиримісного екіпажа. Вочевидь, він почув кожне слово своєї тещі, проте не виявив цього.

— Дозвольте мені, — мовила Рілла, збираючи рештки відваги, — будь ласка, я дуже хочу… ох… ох… — вона знову перелякалася, зустрівшись поглядом із пані Матильдою Пітмен, — відшкодувати вам…

— Пані Матильда Пітмен уже сказала — і сказала серйозно — що не бере платні зі своїх гостей і забороняє робити це всім, хто мешкає в її домі, хай як їх на те спокушає вроджена жадібність. Їдьте до міста — і провідайте мене наступного разу, як вам буде по дорозі. Не бійся. Хоча ти не з лякливих, зважаючи на те, як ти сьогодні припнула Робертові язика. Ти мені подобаєшся. Нині дівчата здебільшого боязкі, полохливі створіння. Коли я була дівчиною, я не боялася нікого й нічого. Гляди цього хлопчика, як годиться. Він незвичайна дитина. І змушуй Роберта об’їздити всі калюжі на шляху, бо це нова бричка, і я не хочу, щоб вона була вся заляпана.

Джимс посилав пані Матильді Пітмен повітряні цілунки, доки міг бачити її, і вона махала йому недов’язаною шкарпеткою з вікна. Усю дорогу до станції Роберт не промовив ні слова — ані злостивого, ні доброзичливого — проте слухняно об’їздив усі калюжі. Зійшовши на платформу, Рілла чемно подякувала йому, та він лише нерозбірливо буркнув щось, хльоснув коня й поїхав не озираючись.

— Ох, — зітхнула Рілла, — я мушу негайно стати колишньою Ріллою Блайт. Останні кілька годин я була не собою… не знаю, ким — певне, витвором цієї надзвичайної старенької. Мабуть, вона загіпнотизувала мене. Оце пригода! Треба написати про неї хлопцям.

І Рілла знову зітхнула, згадавши, що написати тепер можна тільки Джеррі, Кенові, Карлу та Ширлі. Джем… який міг належно оцінити пані Матильду Пітмен… де він?

Розділ 32

Звістка від Джема

«4 серпня 1918 року.

Минуло чотири роки від танців на маяку — чотири воєнні роки. А здається, що часу минуло утричі більше. Тоді мені було п’ятнадцять. Тепер мені дев’ятнадцять. Я сподівалася, що минулі чотири роки будуть найвеселішими в моєму житті… а вони стали роками війни… страху, горя та хвилювань… але я смиренно надіюся, що вони додали мені сили й допомогли зміцнити характер.

Сьогодні в передпокої я випадково почула розмову мами з татом про мене. Я не підслуховувала — просто не могла не почути її, ідучи сходами нагору, отож і вислухала те, чого, згідно із приказкою, не дано почути тим, хто підслуховує — похвалу на свою адресу. То були мамині слова, і я запишу їх тут, щоб черпати в них розраду, коли підупаду на силі й здаватимуся собі нікчемною самозакоханою егоїсткою.

„Рілла дивовижно змінилася впродовж цих чотирьох років, — мовила мама. — Колись вона була безвідповідальним дитям, а нині стала дорослою, мудрою дівчиною. Це велика втіха для мене. Нен і Ді так віддалилися — тепер вони рідко бувають удома — а Рілла стає мені ближча. Ми з нею добрі подруги, Гілберте. Не знаю, як би я пережила ці страхітливі роки без неї“.

Ось мамині слова… і я така рада, горда… смиренна… і мені трохи ніяково. Добре, що мама високої думки про мене… але я на це не заслуговую. Я геть не така мудра й сильна. Безліч разів я бувала сердитою, нетерплячою, нещасною й зневіреною. Це мама та Сьюзен — оплот сім’ї. Але я, певно, трішки допомогла їм, і дуже щаслива, якщо це справді так.

Із фронту постійно надходять добрі новини. Французи й американці раз по раз змушують німців здавати позиції. Деколи мені страшно, що це не триватиме довго — після чотирьох років утрат ці успіхи видаються неправдоподібними. Проте ми не святкуємо їх. Сьюзен здіймає прапор, та ми не радіємо. Надто важкою ціною далися нам ці звістки. Ми просто вдячні, що ту ціну було сплачено не намарне.

Про Джема ще нічого невідомо. Ми сподіваємося… просто тому, що інакше не сміємо. Та іноді ми відчуваємо — хоч ніколи й не зізнаємося в цьому — що наші надії безглузді. Із плином тижнів це стається дедалі частіше. Можливо, ми так нічого й не дізнаємося. Це найжахливіша думка з усіх. Не уявляю, як Фейт може зносити це. У листах вона пише, що ні на мить не втрачає віри, але, очевидно, її охоплюють сумніви, чорні й понурі — так само, як нас усіх.

20 серпня 1918 року.

Сьогодні канадські підрозділи знову в бою. Пан Мередіт одержав телеграму, де сказано, що Карл був легко поранений і лежить у госпіталі. Немає ні слова про те, куди він дістав поранення. Це незвично, і ми всі хвилюємося. Із фронту тепер щодня надходять звістки про нові перемоги.

30 серпня 1918 року.

Мередіти одержали лист від Карла. Поранення в нього „легке“… але припало на праве око, що більше ніколи не бачитиме!

„Одного ока достатньо, щоб розглядати жуків“, — весело пише