Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

назвати сном, то хай це буде сон; а проте людина в такому стані цілком свідома того, що діється навколо неї, і коли їй тоді щось присниться, то всі слова, що говоряться біля неї, і всі звуки, що дійсно лунають на цю хвилю, надзвичайно швидко підпорядковуються її сонним привидженням, і нарешті, дійсність і фантазія сплітаються так тісно між собою, що потім майже неможливо провести між ними межу. Проте цей стан породжує ще одне найдивовижніше явище. Доведено, що хоча на цей час наші почуття зору й дотику цілком німіють, завмирають, проте на всі наші думки, на все, що ми думаємо й бачимо вві сні, впливає, й до того цілком матеріально впливає, сама присутність, мовчазна присутність якогось зовнішнього предмета, якого навіть не було коло нас, коли ми заплющували очі, і про близькість якого ми й не підозрювали.

Олівер був свідомий того, що він сидить у своїй гарненькій кімнатці, що перед ним на столі лежать його книжки і що теплий вечірній вітер шелестить у гущавині кучерявого ясмину за його вікном, а проте він спав. І нараз з ним сталася якась раптова зміна: на нього дихнуло чимсь важким, гнітючим; він з жахом відчув, що він опинився знову в Феджіновому логові. Просто супроти нього, в своєму улюбленому кутку, сидів огидливий дід, тикав на нього пальцем і шепотів щось другому чоловікові, що сидів поруч з ним, але так, що Олівер не міг розгледіти його обличчя.

– Тс, соколику, – ніби прошепотів старий, – це він напевне, ходімо звідси.

– Ще б пак! – начебто відповів незнайомий. – Невже ви думаєте, що я б його не впізнав! Та якби ціла зграя демонів втілилася в його образ і він сам був між ними, щось підказало б мені, де він! Якби ви закопали його на п’ятдесят футів під землею і провели б мене над тим місцем, і тоді я впізнав би, що там лежить він, хай навіть на це не було б жодної вказівки.

Слова ці ніби вирвалися в незнайомого з такою ненавистю, що Олівер прокинувся зо страху й скочив на ноги.

Боже праведний! Що це? Чому серце його похололо, чому язик його приріс до гортані, чому він весь скам’янів? Там, там за вікном – просто супроти нього так близько, що він міг навіть торкнутись його, коли ще сидів за столом, – стояв Феджін і зазирав до кімнати… А поруч з ним, пополотнілий з люті чи страху, а може, з того й другого разом, стояв той самий похмурий чоловік, що був накинувся на Олівера біля поштового заїзду. Вони ззирнулись очима…

Це була одна хвиля, що блискавицею промайнула перед очима хлопчика, ще мить, і обоє зникли. Але вони впізнали його, і він впізнав їх, і обличчя їхні закарбувалися в його пам’яті так глибоко, немовби вони були висічені з каменя і з першого дня його народження стояли в нього перед очима. Олівера мов громом ударило, хвилину він стояв як укопаний, а потім вискочив з вікна в садок і голосно почав гукати пробі.

Розділ XXXV

Нерозв’язане закінчення Оліверової пригоди й досить важлива розмова Гаррі Мейлі з Розою

На Оліверів крик з котеджу вискочили в садок чоловіки, а він стояв блідий, схвильований і, показуючи рукою в напрямкові до лугів за будинком, насилу проказав: «Старий! Старий!»

Містер Джайлз ніяк не міг второпати, що мають означати ці слова, але Гаррі Мейлі, догадливіший від природи за старого маршалка, збагнув усе вмить, бо вже чув від матері про Оліверову історію.

– Кудою він побіг? – спитав Гаррі, хапаючи дрючка.

– Тудою, – одказав Олівер і показав рукою в той бік, де зникли злочинці, – вони вмить мов під землю провалилися!

– То вони, значить, у канаві! За мною! І прошу – не відставайте!

З цими словами Гаррі перескочив через паркан і кинувся бігти так прудко, що решті було справді дуже важко не відстати від нього. Джайлз побіг за ним, за Джайлзом Олівер, а за якусь хвилину до них приєднався і містер Лосберн, що саме повертався зі своєї вечірньої прогулянки; і з несподіваною для себе жвавістю він кинувся навздогін переслідувачам, гукаючи на них щосили, щоб довідатися, в чому річ.

Так вони неслись не переводячи духу. Гаррі добіг перший до канави, на яку показав Олівер, і кинувся її обшукувати й оглядати тин, що перетинав у цьому місці поле; завдяки цьому решта нагнала його, й Олівер встиг повідомити містера Лосберна про подію, що викликала цю скажену гонитву.

Але всі їхні зусилля були марні; на землі не було навіть знати свіжих слідів. Вони стояли тепер учотирьох на невеличкому пагорбку, звідки було видно, мов на долоні, версти на чотири всі околичні поля. Ліворуч, у балці, лежало село, але щоб дістатись до нього тією дорогою, що показав Олівер, злочинці мусили б дати чималого гака голим полем, а це було неможливо зробити за такий короткий час. Праворуч, зараз за лугом, починався густий ліс, але й до лісу вони не здолали б дістатися так швидко.

– Мабуть, це тобі просто приснилося, Олівере, – мовив Гаррі Мейлі.

– Ні, ні, сер, ні в якому разі, – відповів Олівер, здригаючись від самої згадки про вираз обличчя старого мерзотника. – Уві сні такого не бува. Я бачив його, я бачив їх обох так виразно, як бачу оце вас.

– А хто ж був другий? – спитали разом Гаррі й містер Лосберн.

– Той самий чоловік – я вам про нього оповідав, – той, що визвірився тоді на мене перед заїздом, – одказав Олівер. – Я добре запам’ятав його обличчя – ми стояли тоді так близько один біля одного… я заприсягну, що це він.

– І вони пішли в цей бік? Ти цього певен? – перепитав Гаррі.

– Так само певен, як і того, що вони обоє стояли за вікном! – скрикнув Олівер, показуючи на огорожу, що відділяла садок місіс Мейлі від лугу. – Високий чоловік перескочив ось тут, а старий відбіг кілька кроків праворуч і проліз он через ту дірку.

Лікар і Гаррі, що пильно стежили за хлопчиком, ззирнулися: ні, він не брехав – вираз його обличчя був занадто серйозний і правдивий. А проте, ніде навкруги не було жодного сліду, що свідчив би про хапливу втечу сполоханих злочинців. Трава була висока й густа, але потолочена лише там, де пробігали вони самі. Ґрунт на схилах і над краєм канави був грузький, глеюватий, але ніде не було видко слідів чобіт, ніде не було найменшого знаку на